ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 94

Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двiчi на день, вiталося й прощалося, освiтлювало тiльки горiшню частину стiн та стелю. Вона була вистелена важкими дошками, котрi з роками позсихалися й потрiскалися, чорнiли затьоками й бiлiли грибковими плямами. Найбiльше затьокiв i плям — з пiвнiчної сторони, серед них немало свiжих — недавно йшли дощi. Коли б дiстатися до стелi… — думав Сироватка. Але до неї — три чи чотири сажнi. Нi, той в'язень, що втiк, мабуть, справдi був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетiв на ньому крiзь стiну, як козак Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з отих двох дiрок.

Сироватка на характерництвi не знався й нечистому душi не продавав. Проте очей од стелi не одводив, вона манила його й вабила; дивився на неї, i йому ткалися думки про волю. Мокiй нiколи не хоронив надiї, нехай би вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумiв i те — становище його злецьке. Краще, якби справдi мав якусь провину. Найважче заперечити наклеп. Скажуть, що хотiв одрiзати султановi бороду, й спробуй довести, що ти навiть не знав, чи є в султана борода! Не знав? Бреше. Викручується. В султана борода є. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Нi, цього разу Мокiєвi не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такi стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i тюремнi воднораз. Коли наступає ворог — вони пороховi, а коли на кордонах тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле — безмежжя, а вона придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло, а вона запроторює ближнього в морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо — меч i кулю. От i вважай, що вона розумна. Але ж бог дав їй i розум… Нащо тодi вiн дав їй його?

Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та й було йому зараз не до того.

Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й погнали на роботу — в фортецi чистили колодязь, i не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь — в захiднiй чотирикутнiй вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i прямовисна залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки двоє людей. Хто вже були тi — вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив тiльки крутi плечi й поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував вiдро, котре набирав той, що висiв пiд ним. Внизу, в колодязi, горiв олiйний лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки навпомацки Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волової шкiри. Вони часто ковзали — надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось — ось сколупнуться й загримлять разом з їхнiм володарем на дно. Сходинка пiд Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя

Намацавши пiд ногами чималий плаский камiнчик, Мокiй пiдняв його й пiдклав пiд посоюжений чобiт над своєю головою. Його старання миттю поцiнували, згори впало басовите, гречне" дякую".

Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi

Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше: тi, в колодязi, визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна було б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по. тому одежа пристане до тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали. Мокiй вже призвичаївся до темряви й трохи бачив їх. Вони згадували якогось Кирика, якогось воза, обiцяли, якщо їх випустять звiдси, побити на Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:

— Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на вежах латати.

На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:

— Там теж… Того й сподiвайся — зiрвешся та хряснеш о камiнь.

— Однаково там краще, — заперечив Сироватчин сусiда.

— А порохову… не будете перекривати? — Мокiй намагався вкласти в свiй голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.

— Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, — сказав Василь. Знову засмикали за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли воно поминуло першi маршi сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:

— А який вам дають струмент?

— Який належить, — здивовано одказав сусiда. — Молоток, долото, свердло.

Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:

— Слухайте, хлопцi… Розцвяхуйте крайню од захiдної стiни дошку. Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стiну, й так само брязнув зверху голос:

— Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це…

— Нiхто того не знатиме… В тiй вежi тiльки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…

Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров пiд колiном латку. Там лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у неї грошi:

— Оце всi… Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би. Зверху довго мовчали. Може, через те, що вiдро стало важче, та й всi вже добряче притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло в поперецi — там засiла давня простуда.

— Хто ж ти такий, чоловiче? — нарештi несмiливо запитав Василь.

Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими по лиховi такi собi посполитi, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину худобини, може, посварилися з кимось, з тим?таки нелестиво згадуваним Кнриком.

— Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлiї й клуня — геть усе. їхав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися чим — небудь i вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я, не убiйник i не злодiй. Нехай мене скарає пресвята богородиця, нехай я кип'янки нап'юся, нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.

Мокiй не казав — "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.

Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди й запомагають, чим можуть. Але не обтяли нiчого, мовчали; проте грошей йому назад не вернули. Сироватка сподiвався на їхню розважливiсть i доброту. Селяниновi вернути грошi дуже важко, вони самi прилипають до долонi. Посполитi ще довго радитимуться мiж собою, мугикатимуть, охкатимуть i аж тодi стануть на якомусь рiшенцi. Люди воно роботящi, задарма брати грошi не звикли.

Коли їх вивели нагору, Сироватка також не дармував часу — розглядався по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд, обнесене з усiх бокiв стiнами, на кожному розi — гостроверхi, критi черепицею башти. В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова вежа, в якiй тримають його, зi схiдного боку, бiля неї — двi чималi будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель — в пiвнiчно — схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо його погнали до цюпи.

Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось шкрябало, брязкотiло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватцi кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся, що там може бути вартовий, вiн здогадається про його замiр i викаже всiх. Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика, лежав мовчки, слухав. Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло довго й потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь опiвднi все затихло, й Сироватка лишився в повнiй тишi. Вiн дочекався вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i тодi став на ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була бiльша, нiж уранцi — вiн запам'ятав добре.