ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 88

Могила Бiла Грудь — понад самою нивою Тоцьких. Хотина розповiла, що могила ця знаменита на весь край, а нива, що обiч їхньої, — заклята. Орав її колись господар на Великдень й за той грiх провалився пiд землю з плугом, волами i рябим песиком. Якщо на це мiсце прийти на Великдень та прикласти вухо до землi, то можна почути, як гейкає десь унизу на воли плугатар i як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!

Жито Лаврiн стяв косою. Вперше вiн косив з грабками, спочатку не мiг прилаштуватися, знай зачiпався крайнiм зубом грабкiв за стебла, аж поки не пiдтягнув зуби, не приловчився й не почав класти жито в рiвний покiс. Улита, Христя i Хотина в'язали. Улита i Христя — похапливо, мовби аж злодiйкувато, а Хотина весело i легко. Ще й погукувала на Лаврiна: "Жвавiше, косарю", але то — жартома. Вона присмагла на обличчi, вiд чого поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька поту, й запальне, весело блищали зеленавi Хотининi очi. То була краса, яка свiтилася зсередини, Лаврiн добре розумiв, що то свiтилася добра дiвоча душа. I щось мовби пiдносило її — над житами i могилою Бiла Грудь, над небезпекою, над буднями життя. Вона й далi пiджартовувала над Лаврiном; коли вiн пив з барильця воду, приставила пальчика й забризкала йому все обличчя, потiм наклала в шапку колосся, й та шапка на його головi стримiла, як бовдур. Лаврiн намагався веселитися разом з Хотиною, радiти її радiстю й не мiг. Почував — усерединi в нього нiби вигорiло все, а в ту порожнечу натекло холодної води, що не прогрiвається чужим смiхом. Й дивувався — чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова зрада i зникнення Килiяни? I вiн подумав, що його вже нiколи не розвеселить чужий смiх i вже нiколи його серце не вiдгукнеться на радiсть iншого серця. Надто дiвочого. Лаврiн придивлявся до Хотини, придивлявся й до iнших дiвчат та хлопцiв, жадiбно занурювався у селянське життя, починав розумiти, яке воно складне i як вкручує в свiй вир людину. Щоб виїхати йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза люшню, й перемонтувати грабки, i наклепати косу… А далi — жнива, й треба мерщiй вихопити з поля копи… На Сiчi теж була робота, але там працювали не так. Здебiльшого — гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота — неначе свято, а тут — схожi один на одного буднi, Й думав: отако б жили й вони з Килiяною. Либонь, на початку було б важко, а потiм звик би. В людей Лаврiн вдивлявся пильно. Й щось йому одкривалося в них i в самому собi. Аж тепер дiзнався, що в свiтi є iншi мiрки, вiдмiннi вiд тих, якими мiряють на Сiчi. Там здебiльшого одна мiрка — шабля, а тепер бачив, що людську душу можна вимiряти й стиглим колоссям, i ласкою, i лагiдним усмiхом. Ранiше вважав, що в свiтi можна жити тiльки так, як жив на Сiчi, а тепер задумався й засумлiвався. Лагодив косу, а сам роззирався доокiл. Незвично виглядало поле там, де було зголено хлiба. Недавнечко котилися удалеч жовтi хвилi, нескошенi лани ховали якусь таїну, а тепер земля була образливо оголена, суха, в ряботиннi стернi. Босi ноги давили сухi грудочки, стерня поколювала, кололо крiзь сорочку остюччя, було спекотно, незатишно, шорстко на душi. Скрiзь по горбу бiлiли людськi постатi, подзвонювали мантачки, шаркали коси, деякi ниви вже було впорано, господарi звозили з поля копи.

По жнивах у Тоцьких ще день жнивував вiн у вдови Гапки Срiбної, чия нивка так само жовтiла бiля Бiлої Грудi. Першого дня вдова поїхала з Тоцьким, на їхньому возi, й нажала копу, а другого не вийшла, i Улита послала Лаврiна поквапити її. Зайшов Лаврiн у вдовину хату, а Гапка сидить на лавi зронивши руки й не пiдводить голови. На полу покотом сплять хлопчики, їх четверо, вони такi гарнi, тiльки худi i в дрантi, їхнього батька кгвалтом забрали до гетьманського вiйська, вiн пiшов i не вернувся. Старшенький, Омелько, вже наймитує в Маландiя Куцого — пасе гуси, ганяє горобцiв з проса, троє iнших зовсiм малi. Вчора Гапка сварила за розбитий черепок найменшого, Фiлона, казала, що вiддасть його водити старцiв, i Фiлон плакав i просився, щоб мати його не оддавала водити старцiв, а сьогоднi в нього палає голiвонька, а руки холоднi, неначе двi маленькi крижинки, i Гапцi розривається серце, їй здається, що хвороба впала на Фiлона в покару за її сварку. Вона розповiла про це Лаврiновi й сказала, що на поле поїхати не зможе. Лаврiновi стислося серце, стало до болю шкода хлопчикiв i їхньої матерi. Вiн, хоч i квапився (на вулицi чекала пiдвода), сiв на темну лаву й вперся руками в колiна. Лиховi, яке бачив, не мiг зарадити, не мiг i перейняти його: бо чим зарадиш нуждi, яка панувала в хатинi?! Й зненацька iз свiтлих глибин його ще молодої пам'ятi випливла iнша хата й iншi дiти. I постали перед ним так чiтко, так ясно, що вiн бачив усе до останньої рисочки, вiн сприйняв це немов якийсь натяк.

Це було… позаторiк, пiд другу покрову, удвох з Сiрком вони їхали аж у Корсунь, до полковника корсунського. Була пiзня осiнь, але дерева ще стояли в зеленому шумовиннi, знову повертало на сирiтську зиму. По селах бушували весiлля, бо вже ж недалеко до Дмитра ("До Дмитра дiвка хитра, а пiсля Дмитра — хоч кошика нею витри"), їх неодноразово запрошували в гостину, але вони поспiшали й ставали на перепочинок тiльки пiзньої ночi. Двадцять другого жовтня застала їх серед битого шляху страшна буря. Обабiч старого шляху росли старi верби, i вiтер їх гнув i крутив, трощив гiлляччя й обривав листя, а в одному мiсцi, лишень вони зупинилися за могутнiм стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затрiщало, й одна половина верби, яка перевисала вiттям через дорогу й прихищала їх од хартуни, почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кiньми, як вона шелехнула на шлях, покривши трiском ревисько грози. Молодий сиво — мишастий кiнь по тому мовби сказився вiд страху, й стримувати його доводилося над силу. А вiтер i далi ревiв, i дощ перiщив їх по плечах, i понамокали киреї, стали неймовiрно важкi, й потомилися конi, й валувала од них пара. Й не бачили козаки свiту, бо дощ стояв стiною, ще й накочувався хвилями, й скрiзь по дорозi валялося повiдчахуване з верб вiття, а конi брели по колiна в пiнявiй каламутнiй водi. За тiєю дощовою стiною вони не побачили села (село називалося Вовчий Камiнь), а тiльки убогу хатину край шляху, подумали, що то хутiр. Ледве впхнули в лiсяний хлiвчик iз зiрваною стрiхою i коней й ледве втиснулися в хатину самi, сповнивши її убогий простiр; запахами дощу та кiнської збруї. Киреї полишили в сiнцях, i вони стояли, неначе людськi постатi, закутi в панцирi. Там же полишили й важкi, в пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самi сидiли на лавi, витирали рукавами обличчя, розчiсували зiпрiлi, мокрi чуприни. До вечора ще було далеко, але в хатi стояла сутiнь, бо ж небо облягли важкi хмари, а хатина дивилася у широкий свiт одним—єдиним трикутним вiконцем. Та ще горiв вогонь у печi, червонi вiдблиски падали на образи, боги з потрiсканими ликами понуро дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкi, рудi од глини i краплi падали просто на святого Миколу, а також на матiр божу.

Бiля печi гнулася молодиця — варила кулiш на вечерю, а на печi, неначе макiвки, поблискувало з пiвдесятка голiвок замурзаних дiтлахiв, а помiж них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду. Бо ж кругле, i вуса урозтiч, й волосся на щоках не стрижене, i теж кружалом увсiбiч, а серед того волосся величезна люлька, що пахкотiла димом. Чоловiк смалив люльку й крiзь дим дивився на козакiв примруженими очима.

— Хо — хо, — видихнув вiн клубок диму, — в таку погоду лiпше сидiти на печi та їсти калачi.

Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отамановi, й той вiдповiв гнiвно:

— Не всiм же на черенi животи парити.

— Тодi чого б ото мiсити багнюку по шляху?

— Треба, то й мiсимо, — кинув Сiрко.

— Здебiльшого мiсять її без дiла, — так само задумливо, врозтяг, мовив господар. — Або з якого лихого вчинку. Сiрко сердито зирконув на пiч, його дiва брова ледь зломилася, — Ти ото, чоловiче, анiж розмузикувати, лiпше б пiдлатав стрiйки, щоб не капало на голови богам.