ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 86

— "У мудрого очi в головi, а дурний ходить потемки…"Митрофан у подивi повiв головою, i його очi одмiнилися, одне пропускало свiтло, друге затримувало. Черняченко помiтив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, вiдвернувся. Вiн таки не впiзнавав Черняченка — безстрашного гетьманського посiпаку, вдатного до шаблi, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво — отак переродився чоловiк. Блазнює чи справдi носить двi душi в однiй шкурi? Ще й живуть цi душi ладком, одна на будень, iнша на свято.

— А от брата мого Ждана на Сiч не присилайте…

— Чому? — запитав Черняченко й закрив євангелiє. I враз мовби одмiнився.

— Молодий вiн ще. — Микульнув очима, таки не хотiлося йому виповiдати правду про брата, бо в такий спосiб мовби кидав тiнь на самого себе. — Дiвок дуже любить, а ви самi знаєте: де дiвки, там таємницi немає.

— То таки правда, — погодився Черняченко. — Знайдемо тобi iншого пiдпомiчника. —

Й посмiхнувся широко та приязно.

* * *

Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповiдає, чи нiчого не приховує? Неначе нiчого. Вiдданий йому од вух до п'ят. Не вельми розумний, зате вiрний. Розумнi, вони здебiльшого самi по собi. А цей… А цi… I приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сiть… Варто лишень повести в чий — небудь бiк бровою — зiтруть на порошок. I їм вiн не довiряє до кiнця. Не довiряє нiкому. Такий триб його душi. Якось пiдслухав: хвороба його душi. Мовляв, почуття пiдозрiливостi, недовiри пiдкорили гетьмана геть усього, накладаються на всi його дiяння i вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довiряти не можна нiкому. Треба тiльки робити вигляд, що довiряєш, довiряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумлiватись у комусь, вловити на найменшiй неправдi щодо себе (тiльки щодо себе!) й кiнець довiрi i тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочинi гетьманського гостинця.

Щось йому сьогоднi не подобалось в голосi Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Сiчi свого власного вивiдника? Треба перевiрити.

— Спасибi, — сказав уголос, — тобi Максиме, за вiрну службу Пильнуй i далi. —

Й обняв осавула за гострi плечi.

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Спека. Ще бiльше тижня до Петра i Павла, а хлiба вже дозрiли й просяться пiд серп. Вони починаються одразу за селом i великими та малими латками жовтiють по горi аж до могили Бiла Грудь. За могилою — мирська толока, на нiй донедавна паслися табуни та отари не тiльки з Татусiв, а й з Гакiв, Кобок, далеких i близьких хугорiв. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п'ятнадцять верст уподовж понад рiчкою Мрячкою. Одначе з цiєї весни за попас доводиться платити — толоку посiв гетьманiв брат Григорiй. Село також належить Григорiю Дорофiйовичу Дорошенку; хоч татусiвцi й далi вважають себе людьми вольними, одначе змушенi платити i за випас, i за перевози, й оддавати третiй снiп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенськi, неначе стодоли, стоги обсiлися на левадi з обох бокiв piки A далi за левадою — лiс, яворовий i осокоровий, веселий лiс — яворове i осокорове листя мерехтить бiло, одсвiчує проти сонця, й здаться, що вся далечiнь заткана срiбними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека — жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки.

На подвiр'ї сiльського багатiя Маландiя Куцого на високiй призьбi пiд мальованими вiконницями змагається з дрiмотою Омелько, хлопчик лiт шести, вiн стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, двi рябi i одна чорна, вони, як i всi квочки свiту, вреднючi й лютi. Омелько боїться їх i ледве погамовує довгою лозиною. Зараз вони кубляться пiд кущеМ порiчок, курчата вилазять їм на спину, клюкають зеленi листочки. Але он уже ряба струснула з себе курчат, пригнула голову, вдаючи, що пасеться на споришi, подалася до одгородженого вiд подвiр'я городу. Омелько того не бачить, а у вiкнi хати бiлiє обличчя господинi, вона люта не менше, нiж квочка, i Лаврiн голосно кахикає:

— Акиш, ряба.

Квочка здивовано зупиняється, Омелько пiдхоплюється на ноги. Лаврiн стоїть бiля рубленої комiрки, пiдставивши обличчя i розхристанi груди пiд сонячне промiння. Вiдчуває, як гаряче промiння входить йому просто в кров, нагрiває її, жене по жилах. Почуває в усьому тiлi млявiсть, але та млявiсть хороша, радiсна — млявiсть одужання. Бiльше трьох тижнiв провалявся вiн у гарячцi й оце вдруге вийшор на подвiр'я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмi, що на краю села Татусi, кiлька днiв пролежав у непам'ятi в комiрчинi для хлiба, куди його винесли, аби не займав мiсця в хатi, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманцi, не мав сили поворухнути нi рукою, нi ногою.

Корчма належала двом господиням: Улитi Тоцькiй та її неодруженiй сестрi Христi, котра вiддала Тоцьким батькiвський статок i проживала з ними. Семена Тоцького, чоловiка Улити, три роки тому забив грiм — вiз iз поля снопи, сидiв зверху, й блискавиця влучила прямiсiнько в нього, воднораз вона влучила i в усе господарство Тоцьких — вiдтодi воно почало занепадати. Сестри були й ощадливi, i працьовитi, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому мiсцi, та ще в такий час, треба чоловiчих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж i Христя так i пантрували за кожним постояльцем, так i висiли над ним чорними галками. Вони й самi схожi на галок: в чорних запасках i чорних керсетках, в чорних, поналускуваних на самi очi хустках, з яких виглядають тiльки кiнчики гострих носiв. Цiлiсiнький день снують з кутка в куток, муляють людям очi, перебивають добру бесiду, вiдбивають в людей охоту посидiти в шинку. Семен Тоцький мав також сiнокiс та кiлька десятин поля, й туди особливо потрiбно чоловiчих рук. А руки, якi мали б тримати чепiги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенiв син, хлопець чотирнадцяти лiт, з одинадцяти слабував на груди, свiчечка його життя не горiла, а чадiла. Он вiн i зараз стоїть у кожусi бiля тину, тримається за груди, час вiд часу увесь здригається вiд кашлю. Йому важко стояти, але вiн боїться йти до хати, хлопцевi здається, що вiн там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврiн лежав, прикутий до пiдлоги, Захарко часто навiдував його, сiдав на високому, наче перелаз, порозi й мовчки вдивлявся в загострене, сппнiле, обрамлене чорним волоссям вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою, жаскою цiкавiстю, либонь, сподiвався, що Лаврiн помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на свiтi є люди, якi стоять до могили ближче, нiж вiн, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи нi, але вiдтодi, як Лаврiн почав одужувати, Захарко жодного разу не навiдався, не обiзвався до нього. Зиркав з — пiд лоба, i в тому поглядi зеленкувато — водянистих очей Лаврiн вловлював неприязнь. А Лаврiн почував, що i в його серцi жеврiє надто маленький вогник спiвчуття Захарковi, — десь?то вiн розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Сiчi, коли дивився на старцiв i калiк. Стiльки смертей пролетiло за короткий час крiзь його серце, стiльки молодих, дужих козакiв склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.

Либонь, у темрявi цiєї тiсної, просмердiлої мишоїдом комiрки, темрявi двох жiночих i однiєї хлопчачої душ Лаврiн i сам мiг заскнiти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промiнець — сонячний зайчик. Тим промiнцем була усмiшка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина вiдпоювала його узваром з кислиць, це вона тричi кропила його свяченою водою, це вона годувала риб'ячою юшкою та путрею. Вiн соромився її i був їй безмежно вдячний i несамохiть постiйно чекав на неї. А вона то продзвенить смiхом у корчмi, то пролетить пiснею в городах i знову майне рудими косами в комiрчинi та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настiй iз трав, але на її обличчi та суворiсть довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повнi, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, — не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею i складає собi цiну, може, навiть трохи бiльшу, нiж мають насправдi рiвненькi брiвки i припухлi губки. А може, то давно вироблена осторога — адже через корчму перепливає безлiч усякого люду, й з усiма вона привiтна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад — брiвки сходяться в темно — руду хмарку, а зеленаво — карi очi стають темно — карими.