ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 65

"Ах ти ж, чортiв син".

Проте за кiлька хвилин Сiрко лежав на голоземлi серед iнших невдах — танцюристiв, витирав полою обличчя та шию. В грудях горiло полум'я, подих сперло, руки й ноги тремтiли, та ще на додачу до всього — пiдвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав бiля нього, мов цап, посмикував себе за розтрiпанi вуса, витинав дивовижнi третяки. Сiрко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцiю, на оце дратiвливе вихляння зеленими потертими сап'янцями перед його носом, пiдхопився, щоб потягнути глумливця надiлками шаблi по спинi, але той вчасно вловив у отаманових очах гнiв i собачою риссю рвонув через майдан. З розбiгу налетiв на тулумбаса, й довбиш пригостив його пiвпудовим, обтягненим шкiрою билом. Козаки реготiлися. Реготав i Сiрко. Кращого смiху, як у нього, не було на всiй Українi. Витирав кулаками сльози в очах i похлинався смiхом. Отаке нiкчемне, отака патика. загнала його до знемоги!

Пересмiявшись, отаман пiдвiвся, обтрусив пилюку, кинув козаковi пiвкопи одчiпного й пiшов до нижнiх куренiв. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто — в розпал веселощiв обiймала серце туга, й вже не мiг її прогнати. Радiсть доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкi лиха, смертi й рани не захмарили Сiрковi навiчно — похмурiстю душi, не випили неї життєвої снаги, одначе переплутали в нiй струни. До того ж було трохи маркiтно, що дався на пiдмову танцюристовi й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобiгає таким робом у товариства приязнi, кат його вiзьми! Нi в кого нiколи нiчого не запобiгав. Усiм бог вiдмiряв рiвно, тiльки декотрi прихопили чужого. А вiн свого не вiддасть. Та й чого має вiддавати, чого має гнутися перед кимось — нехай то буде гетьман чи навiть цар. Вони такi ж самi люди, як i iншi, їдять, i п'ють, i норовлять пожаковати, де тiльки можна. Всi на Сiчi знали — отамана голiруч не взяти. Його й страшно братiї, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, пiдступне не пробачить зроду — вiку.

Назустрiч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбiльший з ворогiв. I то за вiщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вiк, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го — го — бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володiти собою. Безпричинно гнiвиться, на кожнiй радi виступає проти кошового. Кошовий рiдко коли вiдповiдає йому. I всi те розумiють: бiда чоловiковi, кортить влади, а до неї не допускають.

Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.

I ще один чоловiк не привiтався до отамана, та й не мiг привiтатися: стояв прив'язаний до стовпа. Одвернув змарнiлий, iз засмоктаним чусом писок, похилив голову — боявся, що отаман пiдiйде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свiчкар Слинько свiчки, продав їх, а грошi передав двом племiнницям — старчихам, i судили його мирським судом (так звелiв iєромонах), прив'язали до палi посеред майдану i поклали жмут рiзок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тiлом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, i кiвшика, що висiв на кленовому вiдерцi з оковитою, нiхто не здiймав — Слинько все?таки господнiй слуга, та й крадiжку свiчок не мали за справжню. Тиждень тому бiля стовпа стояв прив'язаний Харко Туз, велетенської статури козак, i, хоч чоловiк вiн лютий — прелютий, i такий, що вночi краще з ним не зустрiчатися, ще й до — кожного, хто брав у руки кiвшика, сичав: "Уб'ю, не прощу зроду", лозу обхвостали до бiлого. Бо Туз — збродня i виродок, подавився риб'ячою кiсткою i прибив кухарчука трохи не до смертi. Отож i не жалiли запорожцi лози. А до Слинька пiдiйшов тiльки Кайдан, довго стояв бiля стовпа, довго мовчки дзьобав гарбузове насiння, а тодi занурив корячок, випив оковиту i тричi шмагонув сам себе по спинi (щоб не сказали, що пив на дурничку), почовгав не оглядаючись. А там, де вiн стояв, лишилося означене гарбузовою лузгою мiсце.

Сiрко похитав головою — чи то в докiр Слиньковi, чи на ту неохайнiсть Кайданову, пiдкликав осавула i наказав: "Одв'яжiть".

Сiрко прошкував горiшньою вулицею помiж розстелених попон, на яких сушивсяперемелений порох, помiж багать, де на залiзних пруттях кухарi смажили турiв i сайгакiв. Це — в дорогу. Кухарям, котрi лишалися в Сiчi, нiколи в небо глянути. Й заздро їм на козакiв, котрi юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось iз них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарi сварилися, але не вельми. Сiрко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, рiзонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його вiзьми."Не перепалiть", — мовив. Уже в кiнцi вулички кошовому зустрiвся запорожець з папугою на плечi, мабуть, вони були сп'янiлi обоє — чоловiк i птиця, бо й белькотiли обоє щось зовсiм незрозумiле. Одначе дорогу кошовому сiчовик. уступив, а папуга — подивився синiм оком i прорiк: "…ще й вина".

Бiля новiдчиняних комор купами лежало всiляке начиння — шкiрянi мiшки, барила, сiдла, череси, осавули перебирали його, цiле вiдкладали, попсоване вiддавали лагодити. Бiля них крутилися дiтлахи з церковної пiвчої, мацали зброю, сiдали в сiдла. Двоє з них хотiли загнуздати Шайтана, один уже сiв верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сiрко гримнув на хлопчакiв, вони хуркнули, як горобцi, а Шайтан повиляв хвостом, нiби з вдячностi. I пошкандибав за ним. Вiн кульгав на праву ногу, дригав нею, нiби хотiв з неї щось iзтрусити. Ступить i дригне, ступить i дригне. Навiть пси тут покалiченi, подумав отаман.

На крам — базарi люду, як у Києвi в ярмарковий день. Спритнi перекупники вертiлися помiж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтушi, свити, черкески, чоботи.

Побачивши отамана, принишкали, а деякi поспiшали шаснути за ятки. Перекупникiв не любив, у їхнiх суперечках з козаками тримав руку сiчовикiв.

Пахло свiжим борошном, олiєю, копченою рибою. Особливо духмянiла олiя. Видно, недавно набили, хотiлося вiдламати окраєць i вмочити в миску з олiєю. Ще гострiше пахло брагою. Запах сивухи забивав усi iншi запахи.

Сiч клекотiла. Сiч шаленiла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому свiтi, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай гуляють. Сiрко сам любить веселе товариство i веселе застiлля. Та ще щоб слово так мовилося до ладу й було красиве i розумне. От тiльки деякi не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й вiн три днi не може прочунятись у корчмi, продере очi, а йому — пугар якогось запашного пiйла пiд вуса — французького мускату з перцем, грiтого угорського, — й пiшла паламаревi корчма млиновим колесом; впоїли дияконiв i посварили мiж собою — засперечалися, котрий з них мудрiший. Одначе потiм i помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як i старший, а обох разом i пес не перебреше.

Ранiше б його власна душа лiтала по цьому вировиську на крилах. I лiтала, i впивалася радiстю та волею. Нинi ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. I навiть загадки iнших душ мало i'iого хвилюють. Може, вже наситився там доста? Либонь, i знає, пильно знає — не має права нi на чарку, нi на гульбу. Ще й мусить стримувати од того iнших старшин. Iнакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?

Пiд оцю веремiю сьогоднi вранцi гультяї вчинили розгромисько на крам — базарi. Там сталася справжнiсiнька баталiя. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники сталi; з дрюччям та кiллям, сiромашня наперла од ворiт, декотрi взялися за шаблi, й не однiй буйнiй головi похмiлля вихаркувалося кров'ю. Зголоднiв сiчовий люд i обтiпався, давно запорожцi не глають нiзвiдки захистку, а обози й далi перепиняє гетьманська варта. Послали осавулiв до сиднiв, але тi одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нiчого.

Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гнiздюкiв. Потрусять сьогоднi — завтра нiхто не схоче селитися на сiчових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у вiйськову скарбницю од димiв, од млинiв, вiiнннць i рибних промислiв.