ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 59

Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого не боїться й не боятиметься нiколи. Вiн цього не думав — думати не було коли, тiльки почував у душi вiдвагу, пив її, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм витає в бою, понад боєм. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистiв у руках, як хворостина. Лаврiна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, вiн би i його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз вiдчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокiл, але зiрвався з драбини. Метнулася кудись убiк земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усерединi й розсипалось на червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей трiск — останнє, що пам'ятав.

Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, — тiльки чомусь не пам'ятав падiння, — страх обсипав холодом тiло."Турки. Полон". Розплющив очi й побачив над собою закiптюжене, вiд того ще грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.

— Живий! — не стiльки почув (у головi стояв дзвiн), як вiдгадав з поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.

— Неначе живий.

— Турки тобi пiдмостили постiль, — повiв рукою Кайдан. Тiльки тепер Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч нього з — пiд уламкiв воза стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях — то обвис мертвий турок, а далi трупи чорнiли купами.

— Одбилися ми, — пiдвiв голову Кайдан. — Ти рачкувати зможеш? Цiле все? — Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за одну, а далi за другу ногу: — Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не менi, а туркам! Тобi таки просто по — диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Бiжи до неї собачою риссю i вмах — на вал. Поки її нашi не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам лiз по драбинi, як ведмiдь.

— Нехай турки надивляються на онеє мiсце, — сказав, коли Лаврiн спробував поквапити. — Може, подумають, що i в нас є гармати.

Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся, аби нiхто не побачив слiз, що набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не дивився. Всi погляди були зверненi на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупiв, козаки й турки — вперемiж. Туркiв кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком пiд чиїмось новiсiньким — ще не прив'яла лоза — тином. Там уже голосили жiнки — впiзнавали своїх чоловiкiв. I не вгавав на соборнiй церквi дзвiн, бив i бив на сполох. Врештi Анастасу Дмитрiєву урвався терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:

— Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не додає вiн бойного духу, а одбирає.

Незабаром церковнi дзвони замовкли.

А в турецькому таборi вчинилася метушня — до спагiїв [6]пiд'їхали вищi воєначальники, а може, й сам вiзир — довга варяниця вершникiв на бiлих конях прозмiїла через табiр, покрутилась на одному мiсцi i вже тiснiшим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу. А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно — схiдного рогу фортецi турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачi засурмили, довбишi вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска вийшло двi шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Однi казали — поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi — промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.

I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних спи ною до спини дiдiв у бiлих сорочках. Тодi звiдкiлясь узявся голий до половини, пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на помiст, щось закричав i, махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову загуркотiли тимпани, i четверо катових поплiчникiв витягли на помiст хлопця та дiвчину. На валу зашепотiли, що то брат i сестра. Дiвчина голосила, рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал i щось гукав. Але за лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було видно — кликав не до покори.

Знову голий до пояса мiстр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм тiлом, й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла, кат вiдтинав їй голову на помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то вже були не вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.

Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв фортецi, намагалися залякати їх. Й справдi, жахними були їхнi дiяння. Коли катовi помiчники заволокли на помiст ще двох хлопчикiв i двоє дiвчаток i кат, не поспiшаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з дна душi, зiтхання та болiсний стогiн порушували її. Й вже невiдомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий сiчовик похилив голову, ще хтось прикрив очi рукою.

— Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, — прошепотiв Кайдан благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило, перекосило.

— Вдаримо, пане отаман, — просили козаки.

— А що, пане полковнику, — обiзвався Сава. — Вони не сподiваються нашої налоги. Гадають, ми поламанi приступом.

— Можемо полягти даремно, — в непевностi сказав Мурашко. Вiн стояв спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.

— Я посадовлю своїх на коней, i наскочимо з брами, — запропонував Анастас Дмитрiєв. — А ви — з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.

— Пане Анастасе, на вашу голову, — застерiг Мурашко.

— Що там уже нашi голови, — махнув рукою Дмитрiєв i крутою стежкою швидко пiшов з валу. Його шабля метлялася на довгiй перев'язi i гнула — збивала бур'ян.

— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До нiг, пiд частокiл, клали довгi тичини, принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.

Знак, що Дмитрiєв з комонниками вже стоїть бiля ворiт, подав з осокора ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув шапкою, всi заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрi просто стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв.

Сутичка була коротка: з шанцiв їх зустрiли рiденькою стрiльбою, випалило кiлька гармат — гармашi та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще ранiше поприковували ланцюгами до стовпiв усi гармати. Козаки рвали гармати бал емез та колонборни й трохи меншi — шахане, але нiчого не могли вдiяти. Тiльки в одного сiчовика був з собою молоток та свинець, вiн збив кiлька метникiв — прицiлiв та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землi, а тим часом iншi шарпали лозову заплiтку шанцiв, руйнували вал. Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота й одiтнути їх од мiста. Похапали кинутi турками прапори — їх було не мало, аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки з порохом, тягли двi гармати шахане, якi їм вдалося вирвати зi стовпами, подалися до валу.