ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 57

— Вночi повтiкає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кiптяву Марко й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко пiдштовхує його до якоїсь думки, до якогось рiшенця.

— Не повтiкають. Анастас тiльки — но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися до Килiяни. Що йому це чуже мiсто, чужi болi, чуже добро, в нього своя надiя… Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в очах. Та враз пригадалися iншi очi — жiнок, дiтей, коли тi проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руцi маленьку доньчину руцю й махала нею."Перехрести, Катрусю, дядiв. Перехрести своєю безгрiшною руцею…"

Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще нiколи не обiймав думкою всiєї України. Й себе самого в нiй. Нi. Нiхто не принесе Сiрковi ганебної вiстi про козака Перехреста! I вiн круто нахмурив брови.

— Нечестивий той шлях…

I знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемiнилося. На Сiчi перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що мимоволi ступав у Лаврiновi слiди, Лаврiнове" треба" звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто знає божий i людський промисел, керується мiркуваннями вищими, отож на нього — хочеш не хочеш — доводиться покладатися.

Коли вщухла стрiлянина й трохи влiгся дим, найсмiливiшi молодицi принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, пiджартовували, аби збадьорити жiноцтво. Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврiновi не дiсталося гарячої страви, з ним подiлився своїм зажитком Марко.

Сидiли на горiшнiй призьбi валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi.

— Не вiдчую смаку, — сказав.

— А скiльки треба, щоб вiдчув? — запитав Марко.

— Не знаю…

Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гнiздюком, i вiн долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем вiн переставляє як молодиця горщики.

— А ти коли — небудь був п'яний? — допитував далi Марко.

— Де б то стiльки взяти горiлки, — щиро потиснув плечима. Вiн поклав сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети.

— I що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дiзнапши того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? — запитав Лаврiн.

— Таж цiкаво. Ну… сала вони не їдять.

— Я чув, султан їсть тiльки солов'їнi кiбчики, — сказав Марко.

— Та ну? Скiльки ж це треба солов'їв… А чим запиває?

— Пiнною.

— Бре. А хто знає, що п'є цар?

Того не знав нiхто.

— Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив?

— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.

Кайдан знизав плечима.

— Ну чого ти сердишся? Таж цiкаво. Попоївши, помолився й лiг пiд палiсадом спати. Вiн спить за будь — якої нагоди, навiть гарматнi випали його не будять.

— Збудите, коли турки будуть приступати, — тiльки й мовив.

Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них клав на тятиву стрiлу, пробiгав кiлька крокiв i метав її. Здебiльшого стрiли не долiтали. Он i зараз курдупель — татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, пiдбiг до валу, пустив стрiлу, вона застряла в частоколi, вiн вихопив з сагайдака i хотiв покласти другу. Тодi Марко пiдвiвся й пожбурив у його бiк недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утiкав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнiв на баских конях, не доскакавши до стiн на вiддаль рушничного пострiлу, повернули коней i кроком поїхали вподовж стiн по ладижинських городах. Тонконогi арабашi грузли в чорноземi майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стiн, один навiть задер коневi хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхнi конi тяглися до молодого проса, що було пiд копитами, бедуїни смикали за повiддя, вiд того погрозлива урочистiсть втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут стояло звитяжцiв, що не раз самi накликали ворогiв, але зараз, приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нiкому не йде до мислi легка, хоч i небезпечна, ба смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого за ворота варта, аби не вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальцi i свиснув так, що аж затанцювали пiд вершниками сполоханi конi. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою, немов пiднiмав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, пiд'їхали ближче. Ще кричали по — своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурiкав по — пiвнячи. Бедуїни пiдводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий пострiл, i середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє iнших рвонули коней i немовби злетiли з мiсця, помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузiєю в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив вiн, напевне вiн, i навiть не в бою, а коли тоii сповняв на конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в отому, завиненому в бiле, тiлi. Адже не сподiвався, що дострiлить туди. Вiн чомусь аж злякався свого пострiлу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловiк жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих жiнок i дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка — як про це розкаже Килiянi. Вiн тепер майже все розказував Їй у думцi.

I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.

Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотiв, легурно, дiловито пiдвiв рушницю, почав продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.

— Не кепський пострiл, — мовив хтось iз заздрiстю.

— Хiба то вiн, то я стрiляв, — пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.

Зненацька турки — все вiйсько — попадали на колiна. Саме настав час третьої молитви. Дiставали з?за пазух священнi камiнцi, клали шаблi i творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i шепотiли слова молитви так тихо, що їх чув лише вiтер i той, кому вони призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила їхнi серця дужче, нiж гарматнi випали. Вона свiдчила про єдинодушнiсть ворога, а також про те, що на свiтi є iнший бог, який допомагає вороговi. Нечутно шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч рук, вимагаючи смертi тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.

Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли на колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв, якi щось дзьобають на землi. Либонь, то молилися високi турецькi воєначальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, i один найменший. Тi намети давно тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.