ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 52

Аж сльози приступили Сироватцi до очей. Та нараз чомусь знову сплив на думку недовiрок Казановськнй, i похмарнiло на душi. Того Казановського нема, але є iншi. Лиха не поменшало. А цього лiта його намоталося тугий клубок. З Криму орда, з моря султан обложили Україну сарановою тучею. Достоту од такої тучi в давнi днi погинули Мокiєвi батько, два брати й сестра. Обчухрали вороги рiд, як буря зелений молодий лiс. Вiн — останнiй його пагiн. Щастя, що є Лаврiн. Важкi рубцi запеклися на Мокiєвiй душi, щемiли на бойовиська. По них i пам'ятав минуле. I Драбинiвку, й Казановського, й Мавру. Так, пам'ятав i її. Давно перебродила кров, переказилася плоть, але всi жiнки, якi приходили до нього в снах, були Маврами. Мав же вiн на своєму вiку ще один перелюб, i була та вдова, Хiвря, й станом вдатна, й тiлом гаряча, а от в пам'ять приходила тiльки Мавра. Немов кара господня, немов покута за якiсь грiхи.

Зненацька по той бiк болота пролунав гучно тупiт диких коней, окреслив у пiтьмi дугу, подаленiв у бiк Днiпра. Тупiт обiрвав Сироватчинi думки. Сироватка пiдвiвся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретянi дверi, став на колiна, щоб сотворити вечiрню молитву. Свiчки не свiтив, бо мав тiльки невеликий огарок на свято, однак бачив лик богородицi й так, пам'яттю. Та вiн, либонь, у пам'ятi тiльки й зберiгся, бо зчорнiв i став, як земля. Сироватка тому не дивувався: звiсно — богородиця, вiчна тружениця. Та ще цiлий кiш запорозький прийняла в заступництво.

"Вiрую в єдиного бога Iсуса Христа, сина божого, отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящемуся тобi. Вiрую в тебе i припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, пресвята богородице, — шепотiв Сироватка слова молитви. — Сповiдаю тобi всi грiхи мої, очисти душу мою од грiхiв давнiх i нинiшнiх i од тих, яких ще не содiяв. Не обдiли своєю ласкою, пресвята богородице, пошли сина на повиданiє i наповни його серце синiвською любов'ю. Не полишай довжникiв наших, бо вони не полишають нас i норовлять пожаковать, де тiльки можна. З високої могили гукаю до тебе, богородице, почуй голос мiй! На тебе вповаю, спаси люд мiй вiд ворогiв, бо пiднялися вони, загострили меча i хочуть понищити синiв твоїх. Встань у гнiвi своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад i, спiткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, богородице, правдою своєю супроти ворогiв роду христiанського, заслони вiд страху серце моє, щоб не боявся i тисяч ворогiв, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротинi i бiдному, тому, хто сiє хлiб i шаблею боронить його та вiру святу".

Сироватка, хоч плутав слова святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить вiн почував за своїми плечима Дике Поле, i Великий Луг, i всю Україну. Вона розпросталась могутнiми крилами лiвим i правим берегами — й пiдносила його, аж ставало терпко й безсмертне на душi. За неї, за своїх тата й матiр, за Лаврiна гибiв у цiй безстiннiй тюрмi, за неї щодень i щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень i солодка чарка — то тiльки таким, як Казан — Казановський. Бо ж зроду не встав на свiтаннi й не послухав жайворонка, не викопав у лузi криницi. Йому не обсипала цвiтом голову вишня й не запах увi снi канупер. Жайворонкiв бачив на сковородi, вишнi — на тарелi, замiсть води солодив душу вином."Чого таким i ходити по нашiй землi, — шепотiв далi Мокiй Сироватка, — й толочити наш чистий ряст! Iзбави нас од них, пресвята богородице, покрий своїм святим покровом чеснi голови козачi. На небесах, на землi трори волю свою, заступи нас од кривди панської, ляської, ханської, султанської i всякої iншої. А я допоможу тобi своєю шаблею…"

Молитву перетнув голосний тупiт. Табун вертався од лиману. На мить тупiт притих, а тодi зафоркали конi, зачавкотiло болото, заплюскотiла вода. Сироватка хотiв творити молитву далi, але кiнськi копита розтинали думку."Чому конi не пили на лиманi? — враз майнула нова. — Чому прийшли сюди, на болото? I вчора, й позавчора… Що їх вiдлякує там? Ведмiдь, рись? О цiй порi тарпани їх не бояться. Та й лиман великий… Качки та гуси теж не сiдають на лиман… Вчора кружляли весь день, залiтали аж сюди…"

Так i не скiнчивши молитви, потягнув у кугу. Лiг на очеретяну примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темфявi тонко дзвенiв комар. Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його долонею. Спробував знову думати про Лаврiна — не думалося. Вiн мiг лежати отако годинами — без жодної мислi, в тихому спокої, i степ повiльно перепливав через нього. А може, вiн через степ. Думка знову закружляла довкола табуна тарпанiв. Скiльки разiв подавали вони йому знак! Помчали дикi конi од Кам'яного Затона, певне, наполохали їх ординцi. Од вовка, од ведмедя вони не втiкають далеко. Чому конi не пили в лиманi? Ця думка скрутила мозок, мов тугою удавкою. Почував — тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкриє, то шкодуватиме весь вiк. Сперся на лiктi. Рiшення сплинуло враз: йти до лиману. Отак просто встати й пiти. Навпрошки — зовсiм недалеко. Верст вiсiм — десять. До свiтанку вернеться.

Озброївшись кривим турецьким кинджалом i пiстолем, вирушив у путь. Рушницi не брав — завелика. Звiрину можна одлякати випалом з пiстоля. Йшов на козацькi лампади — Стожари, пильнуючи, аби вони весь час свiтили з правої руки. Темiнь стояла довкола м'яка, духмяна од вечiрнiх трав, вiн провалювався в неї, немов у вистелену сiном яму. Сичала попiд руками тирса, потрiскувало сухе галуззя, розсипало Сироватцi по тiлу терпкi, моторошнi iскри. Фуркнула з — пiд нiг якась птаха, закричала пронизливо, аж серце захололо, впала в трави. Часом Сироватцi здавалося, що вiн ось — ось наткнеться на щось м'яке й волохате, що воно розчепiрить пазурi й увiп'ється йому в ребра. Вiн не боявся степу, вдень прозирав його з могили до дна, бувало, доводилося ходити по ньому i вночi, але ще нiколи степ не огортав його так задушливо й пiдступно — м'яко. Мокiй не одводив очей од зiр, i не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в їхньому мерехтiннi почував якесь заспокоєння. Вони вже перегорiли за нiч, вичахли, бiлiли в небеснiй iмлi, неначе жарини в попелi. Мiсяць i далi блукав понад обрiєм, його заступили хмари.

Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив У травах, неначе в хвилях рiки. Плив i плив, i небо розгойдувалося вiд тiєї плавби, й зорi зривалися з небозводу, падали в темнi типчаки.

Терпко пах пастернак (Сироватка знав, що зайшов у долинку), типчак здиблювався, як шерсть на вовчiй шиї. Темними кучугурами вставали попереду заростi заячого холодку. А потiм в обличчя бив запах козельцiв (Сироватка знав, що виходить на горб), смолокiс змiєю шипiв пiд ногами. Шелестiв татарський шабельник, слався м'яко та пiняво лисохвiст — Мокiй зрозумiв, що наближається до лиману.

Опiвночi оминав давнє городище, пробирався попiд руїнами валу Се було страшне мiсце. Тут найчастiше дiлили мiж собою полон татари, звiдси правили викуп. Обложенi невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися за старим валом. I мали двi втечi — степом та водою.

На валах було порожньо. На руїнах городища не чулося жодного згуку. Тiльки глухо попугикував сич, нiби дмухав у гниле дупло. Люблять це мiсце орли й пугачi. Недарма так густо заслiдженi при версi бiлим пометом чорнi стiни. Мокiй зараз бачив їх проти серпика мiсяця, що виплив з?за рiденьких хмар. Моторошно бiля цих руїн козаковi. Душа наче кригою взялася, торкнися — задзвенить од страху. Сам принiс шкуру на турецьке базарище, бери, басурмане, натягай на барабан. Але цiлою з нього її не стягнуть. Басурмана вiн боїться менше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже часто. У рiзнiй вiн буває подобi — то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боцi i зi списом на плечi. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою — враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом.

Про всяк випадок Сироватка перехрестив мiсце, звiдки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далi. Нарештi добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь i ляк, що обiйняв бiля городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла й чорне безгомiння. На притемненiй водi виблискували зорi, але їхнє свiтло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхнi. Вода була тепла — Сироватка почував те лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола — розходилися тихо, без сплеску — риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл — у лiву од Сироватки руку, пiд ситнягами, що стали стiною бiля берега. Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i почувся сплеск i майже водночас голосне, сполохане" ках". Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повiву вiтру. Дозорець мусить бути пильним i завбачливим. Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили козаки траву понад Днiстром; Сiрко заїхав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди — для мосту, для великої переправи, бо незначнi рiчки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну.