ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 3

Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув її поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлої соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.

А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, її не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетеної з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схов'ана мiж купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати — небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. I через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум'яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддик — солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай — чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаїв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося — просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав — починали перемовлятися знову."Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали", — вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло синє, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, — то для татар певна ознака, — але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка — ганяла од болiтця, — шугала вниз одна, сiпалася за нею й друга, — також зникли, а далi — холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.

А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли — ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а наївшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго — мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли — потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.

Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, — конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне" пугу, пугу!" та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацiї, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.

Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.

— Погинув Мокiй, — мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. — Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.

— Достойний був козак, — обiзвався Гришко, осавул Тавинської залоги. — Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.

— Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, — казав далi перший козак. — Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади свої…

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…

— I як вiн їм дався на влови, — прогудiв Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грiзний з вигляду. — Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Вiн такий, зашиється — з собаками не знайдеш.

"Бий тебе сила божа, який вреднючий", — вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, вiдгукнувся:

— Осьдечки я! — I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловiк тридцять — сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.

— Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.

— Натер перцю, — реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору — по — ляськи — вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.

Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку — смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:

— Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.

Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч — на — вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з — пiд колись дорогої, а тепер вилiзлої, замицьканої смушевої шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.

У тих очах — i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.

Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi — глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдмiтив, що їх побiльшало. Отаман старiв.

На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якої на чоло падала тiнь.

В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав — то оманливе враження. Помислом i поведенцiєю отаман гострий, весь сiк гнуздає гаряче герце й не загнуздає. Од усiєї його постатi вiяло силою, мiццю, їх не опили роки й утома далекої мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка — на десять менше.