ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 26

— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога, що вiйсько на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: — За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чиє заступництво.

— Я покладаюся тiльки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме — нi про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.

Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне i добре.

— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, — сказав тихо. — Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.

Вiн вклонився й пiшов до коня.

"Якщо обози з ядрами прийдуть, — подумав кошовий, — то ми виграли їх Симеоном.

А далi нехай парубок втiкає в степи".

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

"Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма рiзна є од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав: "Важко взлому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати", — це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми христа святого i вiри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазе — пенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить…"

Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, — думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Козацьким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiєю чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней — її було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проїхали миль п'ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об'їденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси — свинячої ковбаси, сирiч християнського заїдку. Пiд кущем калини червонiла кров, її гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбчтого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого.

Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiєва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрної хоругви Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили їх на своїх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своєї приязнi.

Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двоє татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен. Їх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, їм, може б, i вдалося заховатися — вони позапаковували невiльникам роти ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в яростi за занютованих у залiзо своїх братiв одного ординця зарубали у водi, решту — на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами — згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таємницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своєму наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид.

Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий — намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконає його повелiння, скарати родину.

Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацiї з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм — Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман Кегая i великого вiзиря Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по — турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцiї. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiд — помiчнi йому ногаї в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоїть i оддасться на милiсть ворога.

По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення. Йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли — ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиї руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний отiк од волосяного аркана на шиї, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився — боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Українi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.

— Боже праведний, — прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, — нiде нашому братовi козаковi не можна жити своєю волею. Там турчин, там лях, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно — де там. А як менi не хотiлося їхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаєте, який вiн."Або їдь, або й тебе повезуть…"