ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 24

Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:

— Не дивися бiсом, Iване. Ти козак — i я козак. Вiри одної i помислiв одних.

— Ти послiв боярських приймеш, — з тугою в очах сказав Мiюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино. А за чарою, вiстимо… — й не доказав, махнув рукою.

— З ким пити — вiдаю сам. Маю свiй розум.

По хвилi його погляд вiдтанув.

— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. I п'є не срiбними, а простими чарками. Хто того не знає: мiж нами — вiчне побратимство. Зблисне шабля на Дону, бачимо її з днiпрових берегiв. Скрута настане в нас — донцi йдуть на помiч. А хiба може брат видати брата? — Й посмiхнувся очима. — Тут ще один Iван набивається в дружбу, але оний Iван — не той.

Мiюський слухав i думав щось своє. Вiн уже не мiг думати нi про що iнше. I проказав — проспiвав свої думки словами давньої запорозької пiснi:

В чистiм полi криниченька, там холодна вода,

Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:

"Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.

Одна — на Дiн, друга — на Крим, а третя — на Запорожжя".

Сiрко усмiхнувся. Поклав отаманцю на плече руку, й той вiдступив. Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.

— Приходь увечерi, — сказав. — Чара в мене не срiбна, але повна. Отам проспiваєш усю пiсню.

Повернувшись до канцелярiї, по короткiй радi малого круга, наказав покликати послiв. Тi зайшли — в'ялi, розморенi чеканням i вином.

"Не спопели гнiвом великої справи", — знову мовив подумки слова, якi спливли по дорозi до канцелярiї. Бо серце було й далi налите ярим гнiвом на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойло — вичу, за Сибiр, за те, що й нинi дослухається гетьманових порад. Але цар — не вся Москва, не народ росiйський, з яким заповiв жити в дружбi i спiлцi Хмiль. Це розумiв, хоч i далi ярiв гнiвом на царя — його серце не вмiло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити братчикiв з Дону.

— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порiшили ординовати з вами своїх послiв. Ми не вiримо нi вам, нi вашiй грамотi. Нехай нашi посли самi про все почують i нехай у Москвi нашу грамоту почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро те, яка буря гряде над нашим краєм, А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузi. Такий у нас звичай.

Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. їх добували з скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один — у Сiрка, другий — у Яковлева, третiй — у суддi. В нiй зберiгалася книга реєстру облiку вiйськового скарбу, таємна кореспонденцiя, а також компути — зшитки курiнних реєстрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець,

"У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, — що государ на нас, холопiв своїх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, — а принесли, її вiрнi люди- то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо".

Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаємну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти бояр i старшин гетьманських. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.

Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали — життя розставило свої карби, якi несила зiтерти.

По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки приїхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покiйника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.

— Сиротину зобиджати грiх, — мовив суворо i сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi:

"Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiєш — не ганьби Сiчi". Таким робом покiнчив з цiєю справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двоє дебелих сiчовикiв, i один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусi Сулiї — слова ущипливi, а за вiщо — Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж: "Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав". Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позиває Вовчок.

— З бiсiвського наущення все сталося, — опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки — вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинкiв — i я його називав недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п'янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне напнулися лобами, ii здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.

— А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, — потвердив Саливон.

— З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своєму, тiлесну шванку.

— Яку саме? — запитав Сiрко.

— Вухо вiдкусив, — тихо прошепотiв Викуса.

Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немає лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.

— Чого ти, отамане, регочеш? — запитав вiн.

— Таж давно мав ти таке вчинити, — витер кулаками очi Сiрко.

— Чому? — здивувався козак.

— Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. — I раптом серйозно й суворо: — Бо п'яний.

Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.

— Отамане, а як же менi тепер? — запитав вiн.

— А що тобi? Викуса тебе перепросив?

— Перепросив. I що менi з того?

— Як то що? Вухо ж вiн не пришиє? I я теж.

— Не пришиє, — погодився козак. — А як жити менi? На славi моїй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодiї.

— Всi ж знають… — мовив отаман.

— Знають на Сiчi…

Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.