ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 18

— На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?

— Фальконети, — вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ; насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. I то був не єдиний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм їздив сам у Кузьмодем'янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч… Отож, якщо отаман ще раз запитає в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знає: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м'якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiївську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.

— Нi нам, нi донцям немає волi. А ой як її треба!

Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового.

А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немає волi — то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно, як стояли ранiше. Немає волi — забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. I може бути запiзно.

Кошовий повiсив шапку на дерев'яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохiт iржавий — старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева й дзвiнкий — пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук — за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлев — важкий, тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось святенницького гнiву, — тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун, хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст: накручує його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать убоки, пiдваксованi розведеною в олiї сажею, кунтуш на пiдписарю сукна лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з срiбними пiдковами та подзвоном — й сам вiн нiби не тутешнiй, нiби привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi — одне свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тiльки французьку горiлку, мускат та ромельськi вина й п'є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi старого сiчового пса Шайтана.

Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить законозистi слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн. Навiть вiйськову таємну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.

З цього й розпочали ранковi труди.

Отаман пiдiйшов до великої кахляної печi й погрiв бiля неї руки — любив поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях, то в нього нiби забавка: поводить — i спокiйнiше стає на душi. Писар i пiдписар дивились на те поблажливо.

Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з неї два скрученi в рурочку папери — похiднi журнали двох команд, доправленi сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та Мiнського куренiв мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першої команди повiдав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пiшла на Корабельну, друга — на Гнилий Єланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi партiї. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'ятi поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.

— Вони злучаться з Мертвими Водами, — таки не втерпiв пiдписар.

— Не з бiса здогаду, — сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. — Куди намiряються пiти далi? I чого там крутяться? Наче навмисне в очi лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий Єланець i нiкуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, — сказав суворо й трохи роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а вони — дзiнь, неначе цвяшком по лобi. — Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярiї. Калатаєш, як пес на ланцюзi.

— В мене нема iнших, — ображено пiдтиснув губи Гук.

— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сiрко. — Що там далi, читай.

Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив їх на Сiч, волiв, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напоєм були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол, маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну — ну тобi диявол, недарма й наймення таке має — Чорт — хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.

— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсiї на козакiв. Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них. безкорм'я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь — кого. Сiчовики, якщо складали обiцянку, трималися її твердо. Траплялося, навiть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленої злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi — теж злостиво, але на обличчя тiєї посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадкової, яку хотiв прогнати й не мiг.