ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 174

Ходив удома по саду, над ставом, думав важку, безкiнечну думу. Сад вирiс i постарiв, декiлька яблунь i груш уже всохло, їх викорчували i на їхнє мiсце посадили молоденькi щепи. Старається молодший зять. Мабуть, нiщо так не свiдчить людинi про старiсть, про прожитi роки, як посаджений власними руками сад. Дерева, якi плодоносять, старiють ранiше, нiж люди. Люди, якi плодоносять, теж старiють рано. Сад пережив себе. Його пора вирубати. Сiрко посадив один сад. Вiн не з тих людей, якi викорчовують по одному дереву i саджають по однiй щепi. Якщо сад — то новий. Його сад вже одшумiв. Тiльки посадженi водночас iз садом осокори все ще пнуться вгору. Стоять край городу, мов козаки в узгодженiй шерезi, шумлять на всiх вiтрах — литовському, сiверському, донському i кримському. Вже й сам почувався чужим на цiй землi. Аби врости у неї душею, треба її обробляти, треба її перепускати через серце i думку. Колись вiн сподiвався, що вросте корiнням в оцей грунт разом з яблунями та грушами. Не врiс. Не його в тiм вина. Вирвали з корiнням вiтри, покотили, неначе перекотиполе, по степах i байраках. Котять донинi. Милував очi ставок. Гребля давно заросла травою, i виросли на нiй верби, полощуть вiття в зеленiй водi. I по той бiк ставка теж виросли верби, а з цього росте дуб. I дуб, i верби, й хмари вiддзеркалилися у водi, аби ще раз повторити власну красу. Сiрковi подумалося, що все ж щось содiяв на цiй землi. Подумав з приємнiстю, навiть з насолодою, якої ранiше не знав. Це ж i дочки, подумав, з оцього ставу i оцих осокорiв? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого Лугу. А над водою юрмилися якiсь постатi. Витоптували траву, на вербове гiлля понавiшували чорного шмаття — сушили пiсля прання.

Прийшов Сiрко з саду, заярився не знати од чого й порозганяв пiсних черничок та чорнопиких дiдiв, якi видавали себе за дякiв i галиччю облягли дiм, а сам поїхав на Запорожжя. Це було торiк на маковiя. Вiдтодi в Мерефу не навiдувався. Втопкав стежку в цей байрак- кiнь сюди вже йшов сам, без повода. Тут вiдпочивав душею, тут снував свої безкiнечнi думи, тут намiрявся дожити вiку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам хоч порадою.

Тим не втiшався. Вiдчув себе безкiнечно самотнiм i втомленим. Так, його люблять i поважають запорожцi. Поважають… Люблять… Але поважають i люблять як свого ватага, як незрадливу людину, котрiй можна вiрити i довiрити навiть життя. Але людинi цiєї любовi мало. Надто на старiсть, їй, як i дитинi, хочеться ласки. I тут для нього повний одруб. Навiть дочки… Вони його мовби й люблять, але хiба можуть вони зрозумiти його життя, що минуло в походах i сiчах? У них свої родини, дiти, свої клопоти, якi чимось чужi йому i в якi ужитися вiн вже не зможе. Сiчове товариство — то безлiч. А когось одного бiля серця немає. Почало було складатися на батькiвсько — синiвську дружбу з Лаврiном, але й Лаврiн щез. Його гордовитий i розважливий джура мовби провалився крiзь землю. Мабуть, не треба було його вiдпускати… Сiчове товариство — то поважна сила. То останнiй прихисток волi. Але то — не життя. Життя — це хата, де господиня, де дiти. У хатi, де малi дiти, й пахне iнакше, нiж у куренях. У набитих по зав'язку людом куренях пахне пусткою, а у вдовинiй хатi з сиротами хоч i гiркий, але незнищенний дух життя…

Брiв i брiв по життєвих гонах i не знав, де зупинитися. Зненацька подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той свiт вину перед Софiєю. Вона тiльки вдавала з себе жiнку самостiйну та горду, а насправдi була слабка i потребувала його пiдтримки та захисту. Ота її самотнiсть, ота величезна вiдвiчальнiсть перед дiтьми, перед свiтом зломили її. А вiн їй захисту не дав i не мiг дати, вiн захищав iнше, бiльше, й тепер не мiг захистити. Те, що вiн захищав, оступили дужчi, супротивнi сили, це був злий, несправедливий присуд долi, який упав саме на цей шмат божої землi. За тим, бiльшим, впустив i мале, своє, а може, саме там знайшов би щастя, звiкував би вiк у добрi, статках, любiй розмовi. Не мiг так жити. Не мiг знайти щастя у вселенськiм нещастi. Навiть не пiдозрював, що можна прожити, сховавшись вiд буйних вiтрiв цього свiту. Не для того прийшов у свiт. Може, чогось не дотямкував, чогось не добачив, летiв на всi поклики i рубався на всiх вiрах… Воднораз подумав, що, як людинi во плотi i кровi, йому нема чого скаржитися на життя. Вiн звiдав усього: щирої втiхи побратимства, гарячого, хоч i недовгого, шалу кохання, дивної новизни свiту пiсля, здавалося б, невiдворотної налоги смертi, трiумфальних перемог над власними плоттю i духом при зiткненнi з смертельними небезпеками, молитовної тишi в душi i великоднiх дзвонiв у серцi. Найсолодшою стравою з усiх земних була м'ялиця з сухарiв, витрушена з мiшка й роздiлена рiвно помiж усiма козаками, найтеплiше мiсце — бiля степового багаття в осiнньому байрацi, найщирiша бесiда — бiля того ж багаття пiсля цiлоденної втечi од ворога або погонi за ним. Його тiло обвiяли всi вiтри — степовi, морськi, лiсовi, байрачнi; його плечi обсипав порох усiх звiзд- вечiрних, опiвнiчних, ранкових; його вуста пили воду з глибоких кригiиць i з вибитих копитами ямок у степу, й дзвiнку днiпрову, i солону сиваську, i дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того вiн сам. I через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у свiтi. I можна б спокiйно думати про iнший свiт, про круту дорогу туди, якби лишав цей свiт таким, яким мав бути за його мислями, за заповiтами батькiв i пiснями кобзарiв. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так i чого не доробив? Й через те позивався з долею i навiть з богом, запитував його, а вiн мовчав.

Ступав по схилу вниз, кiнь ступав з ним. В цьому мiсцi байрак розчахувався на двi гiлки. I росла посерединi, на гострому розi, велетенська груша, не груша — цiлий лiс на одному коренi, пiднебесна зелена держава iз зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних гнiзд, з нестихаючого шелесту, цвiрiнькання, щебету, бджолиного гулу. Сюди сходилися на свої ради пасiчники, одначе тi сходки вiдбувалися рiдко, пасiчники — вiдлюдьки i нiякої товчiї не люблять. Байрак великий, сховатися є де. Крокiв за сто повернув у вузьку горловину, порослу лiщиною. За горловиною прослалася чималенька долина, оступлена з усiх бокiв осиками та в'язами, помiж якими росли кущi терну та було нагромаджено купи хмизу, здебiльшого колючого, грушевого. Огорожа та — вiд ведмедя та iншого хижого звiра й од звiра двоногого. По схилу гори рiс яблуневий садок i сiрiла латка городу з маленьким баштанчиком, за городом сiрiла ще одна огорожа — з очерету, там стояла пасiка. Кiлька бджоляних колод висiло на деревах. Бiля них — лазива. Всi дуплянки — чепурненькi, понакриванi житнiми кулями, ще й перебували пiд охороною святого Саватiя, який сидiв на грушевому пеньочку, тримаючи в однiй руцi хреста, а в другiй — драбину. Саватiй — сумирний, поморщений дiдок, ще й трохи горбатий, бо сотворений з дубового окоренка пасiчником за власною подобою. I одягнений так само — в довгу сорочку, пiдперезану ликом, полотнянi штани й личаки. Поруч пасiки — вiвшаник i вкрита очеретом хатка — катрага з єдиним вiконцем, у якому замiсть шибок — натягненi на раму воловi мiхури. За хаткою — вишневий садок i хащi лiщини. Заскрекотала на осицi сорока, друга затрiщала десь на горбi, й з горiхової хащi вилiз горбатенький дiдок у липовому брилi, й таки ж у довгiй полотнянiй сорочцi, й таких же полотняних штанях на червоному очкурi, в шкуратяних постолах — верзунах — господар пасiки Трохим Нечепа. В однiй руцi тримав скiсок, у другiй — тонку, гiнку горiшину, що бiлiла свiжим зрiзом.

— Це ти, пане Iване? — Дiдок кинув гiлку, пiдняв бриля, оддавши Сiрковi тим добридня. — А я думаю, хто це моїх сорок полохає? — Очi в дiдка добрi, лагiднi, трохи вицвiлi, але ще живi, й усмiшка ясна. Сiрко подумав, що тiльки серед пасiчникiв можна зустрiти таких чистих душею дiдкiв.

— Поспiшив ти, пане Iване, поспiшив, — так само яснiючи очима, мовив Нечепа. — Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.

— Макогiн сказав, що Пилип Курка приторговує Нечепину пасiку.