ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 172

I його домiвку не минуло те лихо. I перекипiло воно в ще одну бiду. Через те й не стелиться йому дорога додому. Може, вiд тих смертей, може, вiд самотини, а може, ще вiд чогось поробилося лихо з Софiєю, отамановою дружиною. Впала вона в тяжку пасiю, затужила душею, почала цуратися людей. По селу гомонiли, що Софiю зводить бiс, що це вiн нагнав у її серце туги. Щоправда, Софiя нiколи не була веселуха, в її очах завжди чаїлися iскри смутку. Та й звiдки б взятися в тих очах веселощам? Батька не знала зовсiм, вiн загинув, коли їй не сповнилося й двох рокiв. Нужда i бiднiсть, четверо голодних ротiв кавкає на печi, мати билася, як риба об лiд, щоб прогодувати їх. Вдовина хата за вигоном похилилася на двi вербовi пiдпiрки, й похилилася вдова, i зчорнiла, а ще ж сама молода. Тодi й повернувся з Сiчi в слобiдку Мерефу козак Iван Сiрко. Поклав завести власне господарство, одружитися, а що його брат, хоч i молодший, на той час вже мав свою родину, то з спадщини узяв свою частку грiшми. Сiрки жили на краю села; там, де закiнчувалося їхнє обiйстя, височiв горб, який спадав до балки Змiючки, що кривуляла в степ. Сiрко обплiв той горб лозою, а також загатив рукав балки, там мав утворитися ставок. Це мiсце вимрiяв давно. Перевiз з батькiвського двору рублену комору, прорiзав у нiй вiкно й поставив її тим вiкном до майбутнього ставу. На тому поки що заспокоївся й почав шукати дружину. Спершу впала йому в очi Одарка — козир — дiвка, одиначка, мельникова дочка. Купалася вона три мiсяцi в Можi, а вiн забачив, що в рiчцi купається дiвка, i, як би то зробив кожен збитошний парубок, сiв на її одiж, аби поглузувати, полякати, а вона не злякалася й вийшла просто з води перед його очi. Бiло свiтилося проти мiсяця її струнке тiло, струменiла вода — вона ж навiть перса не прикрила рукою, i палав, як у горнi, козак, i серце його горiло вогнем. I мусив вiн вiдступити, й пiшов назирцi, й таки дознав, з чийого двору та дiвчина. Була вона висока й ставна, круглолиця й рум'яна, з бiсiвськими iскрами в очах. Недарма сама купалася вночi. Любов мiж ними тiльки почала закручуватися, й закручувалася вона пересмiхом, обопiльним кепкуванням, розмирами й мирiннями, й довелося йому одбиватися од мереф'янських парубкiв, i проводжав вiн її не iнакше як при пiстолi й ножi. Дiвчина йому й подобалася, й не подобалася, вiн би, мабуть, одружився з нею, одначе Одарчин батько не захотiв вiддавати дочку за невсидючого козака. (Хто видасть дочку за господаря, який не ниву оре, а городить загату пiд ставок?) Й поспiшливо видав її за сусiдського парубка Охрiма — сина багатого чумака. Той син був трохи недолугий, тонкошиїй, слабкосилий, говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу — колiнкував перед дужчим за себе, а приходив ще дужчий — вiн при ньому починав кпити з недавнього покровителя й благодiйника; одначе запопадливо брався до господарства, спав i бачив себе господарем. Як їхали молодi з церкви. Сiрко пролетiв повз весiльний поїзд на баскому конi — тiльки вiн один у Мерефi мав такого коня, перського румака, а повеснi, коли Охрiм з батьком поволоклися чумацькою валкою в Приднiстров'я по крейду, зустрiв у лiсi Одарку, й згадали вони колишнє, й ще кiлька разiв вибiгала юна малжонка в лiсистий байрак до смiливого козака, й народився потiм у неї хлопчик, якого Охрiм нарiк Полiкарпом, а бiльше в Охрiма дiтей не було. А козак Iван на той час уже назнав дiвчину Софiю. Видивився чудотворну красу пiд лахмiттям. Вона чимось нагадувала дiву Марiю з iкони — кругле личко, тонкi, дугастi брови, точене пiдборiддя. Риси її обличчя були тонкi й нiжнi, а очi дивилися сумовито, зачаєно, нiби бачили щось таке, чого не бачили iншi. Софiю Сiрко знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусiдству з Сiрками й мала четверо дiтей. Троє старших — хлопцi, найменша — дiвчинка. Всього багатства у вдови — її прiзвище, хлопцi рано розбрелися по наймах, Софiя залишилась при матерi, пасла людям гуси й допомагала вдома по господарству. Вона пасла гуси й Сiркам, i росла дiвчинка дуже повiльно. Принаймнi так здавалося чорновусому козаковi Iвановi, який iнодi приїздив навiдати домiвку й не забував виказати те своє спостереження довгоногому дiвчатi у лихiй сорочинi:

"А ти, Сонько, за цей рiк нiтрохи не виросла". I не знав чорновусий, гордочолий козак, як тяжко ранять тi слова дiвча, не знав, що воно, чорне, мале, нужденне, давно по — дитячому й не по — дитячому закохалося в нього й тяжко переживає те своє кохання, а ще тяжче — його кпини. Адже малiй здавалося, що вона закохалася в мiсяць або в степовий вiтер. Вона згоряла з сорому, вона ридала ночами з любовi. (Про все це, вже мужньою жоною, розказувала з нiжною сумовитiстю, лежачи в гарячiй постелi на мужевiй руцi). А мiсяць заходив за темну хмару, а тодi сходив i казав: "А ти, мала, так?таки й не пiдросла". I насипав їй у пригорщу гостинцiв — медяникiв i золочених горiхiв. Її ображали тi гостинцi, вона знову плакала, а таки медяники поїла й горiхи теж, а двiйко заховала i вже показала Iвановi пiсля весiлля. Тяжко вона пережила поголос про Iвана та Одарку, рана вiд того залишилась на все життя.

А Iван, вiд'їхавши одного разу з дому, вловив себе в дорозi на тому, що думає не про Одарку, а про чорняву дiвчинку… ба дiвчину, вродливу дiвчину Софiю. Й ту думку не вивiяли пронизливi степовi вiтри й не вибив з голови дзвiн шабель i гуркiт пострiлiв. Й повернувся козак додому ранiше, нiж планував напочатку. Софiя вже гуси не пасла. I вiн шукав усiляких зачiпок, аби заникнути на подвiр'я до вдови. Зажартовував з Софiєю, а вона поглядала на нього дикувато й зачаєно. Вiн намагався вловити в її чорних таємничих очах якийсь знак приязнi, вловлював i не вловлював i почував, що кохає. Як ставили повеснi теслi Сiрковi рублену хату над ставом, то на його прохання й за його плату помiняли нижнi гнилi вiнки i трухлявi ощепини у вдовинiй хатi i вставили двоє вiкон зi справжнiми шибками, а не з бичачими пузирями, а з усякого палiмаччя стулили хлiвець, ще й огородили подвiр'я. Вдова вiдробляла на Сiрковому обiйстi. Iнодi їй допомагала й Софiя. Траплялося, Сiрко зачiпав дiвча жартом, а воно й далi дикувато поглядало на нього i втiкало. А одного разу злазила Софiя по драбинi з вишок, драбина похитнулася, й вiн упiймав її на руки. Упiймав, i притулив до себе, й опустив на м'яке сiно, й опустився сам. Дiвча подивилося на нього тим?таки сумовитим, таємничим поглядом i прорекло: "Силою криницю копати — води не пити". По тому Сiрко й не сподiвався, що дiвчина пiде за нього, проте запитав у її матерi, чи вiддасть за нього дочку, вона покликала Софiю, а та враз спаленiла й сказала: "Пiду". I так сяйнула очима, що для нього перекрутився i одмiнився увесь свiт. Зараз вiн не мiг пригадати ту мить i подумав: колишнє пригадати неможливо, воно тiльки iнодi пролiтає крiзь серце, неначе iскра, й тодi щось здригається в пам'ятi, але тiєї iскри вже немає, i намагатися завернути її — марнота з марнот.

З роками вони прилiтають рiдше й рiдше, та й зрозумiло: те вогнище вже погасло. Кожен мав своє вогнище, i всi вони згасають. Земля — це кладовище людських споминiв.

За весiльними подарунками їздили вони з Софiєю в Харкiв, летiли у легкiй колясцi й по дорозi обiгнали Одарку з Охрiмом, котрi волоклися на той же ярмарок волами на возi, везли крейду. На весiллi дзвенiли три пари музик, золотом заливалися сережки — дзвiночки у вухах молодої, а погляд її був сумовитий i задивлений кудись у далеч.

Чомусь йому нiколи не сняться тi днi, не сниться Софiя пiд сонцем i вiн поруч неї. Вона була тодi така нiжна, мовби зiткана з весняного марева, i здавалося йому, залишиться такою навiки.

Поселилися вони в рубленiй хатi на горi, ставочок на той час уже почав обростати осокою, а по схилу трепетали на вiтрi листячком молоденькi яблуньки.

Софiя кохала чоловiка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за ним поглядом удень. Одначе хiба могла вкружляти! Все частiше й частiше її коханий Iван сiдав на коня, й трави замiтали за ним слiд. Тi слiди вели в бiк Дикого Поля. Боялася вона за нього, потерпала, коли був у дальнiй сторонi й коли походжав по рiднiй Мерефi… Найменша неправда зворохоблювала його до дна, з ким вiн тiльки не сварився та не брався за барки: з мiсцевим сотником i заїжджим отаманом, з харкiвським вiйтом i навiть з полковником. А з польськими старостами доходили порозумiння шаблями. Та земля як Москвою, так i Варшавою вважалася пограничною, то московськi воєводи виселяли тамтешнiх пасiчникiв за Коломак, то польськi старости перекидали московськi острожки по Мжi, Мерчику, Британцi. А то починали засилати з обох бокiв своїх поселенцiв, i тi оселялися в сусiднiх слободах. Одначе важко було довго втриматися на тiй землi. В поле їздили тiльки гуртами, збройнi, доводилося й переховуватися в байраках, i втiкати в глибiнь московських земель. Часто, коли в їхнi краї прокрадався летючий татарський загiй. Сiрко мчав йому навстрiч попереду козацької ватаги. Рубався з татарами i над Мжею, i над Орiллю, i над Сухим Торцем. Шаблi та кулi його не брали, й поширилася помiж ордою грiзна слава про слободи над Мжею, а помiж самих слобожан — слава добра про козака Iвана Сiрка. I вже як збиралися козаки у ватаги для вiдсiчi басурманам, самi просили його в отамани. Щербилася, притуплювалася широка, блискуча, дамаської крицi Сiркова шабля на жовтих, твердих, як кiстка, кизилових татарських палицях та турецьких шаблях i на тонких сигiзмундiвках та залiзних келепах. З пiвдня татарва в'їдалася комашнею, з заходу чумою повзла шляхта. А коли над всiєю українською землею здiйнялася блискуча, в самоцвiтах булава Богдана Хмельницького, Сiрко зi слобожанами пiшов на поклик тiєї булави. За її помахом вiдчайно кидався в найжорстокiшi сiчi й останнiм вiдступав з ратного поля пiсля невдачi. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його iмення разом з молитвою. Зрiдка навiдуючись у Мерефу, Сiрко щоразу дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно — русi, як i батько. Схожi на нього, чепурнi, доглянутi. Змитi голiвки, барвистi стрiчечки в комiрах сорочок, навiть очкурики на штанцях — барвистi; шанобливi, зiркi — потаємна надiя Сiрка й України. Вiн садовив їх обох на свого пропахлого боями коня i вiв коня напувати до рiки. Хлопцi сидiли щасливi й гордi, пишалися батьком i тяглися рученятами не до чепiг, а до рукiв'їв шабель. Либонь, винуватий сам — не навчав їх хазяйнувати. А коли йому було вчити? Петро — той мав кебету до столярського ремесла. I лаву зробить, i топорище витеше, навiть зробив власноруч двi борони. Його б трохи пiдохотити…