ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 170

— Киш, — сказав крамаревi Сiрко, — йди з позовом до суддi — по чину, нехай судить справедливо зрiлим оком.

Крамар лупав очiїма, вiдступав — сам знав, що звернувся не по чину, йти до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, коштує стiльки, як те сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко проїхав повз ятку, бiля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест зологим позументом була насунута аж на лоба — добряча шапка, мабуть, з тої—таки габи, — очi з — пiд шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано — лiнивi, в їхнiй глибинi чаїлися глуз i насторога, адже не сподiвався в такий мент нахопитися на кошового.

За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон — темних, великих, з дубового тесу — фуражних i зернових. Бiля Сiчi годується гибiль усякого люду, їдуть сюди вони з усiєї України, декотрi проциндрюють i те, з чим приїхали, iншi наживають статок. Одної солi Сiч споживає за день кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з куренiв кухарi з кухарчуками — тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.

За останньою, на два ганки, хатою — вiйськового кантаржея — на зеленому лужку помiж кущиками верболозу прослалися бiлi дорiжки — сiчовий пiдпаламар поправ церковнi рушники й розiслав сушигися. А сам, босий, закотивши штани на бiлих цибатих ногах, походжав, як журавель, над Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:

— Чолом, вашмосць.

Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря виживає з церкви пiп, от той i шукає допомоги в кошового. Вiд сiчового передмiстя бита дорога правувала на. далекi горби — в степи, Сiрко ж повернув на дорогу лугову, що петляла помiж кущiв та ковбань. Цiєю дорогою можна проїхати майже через увесь Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й проїде той, хто знає кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей шмат дороги — вiд Сiчi до сiножатей — був добре накочений. Козаки саме звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки — ордини. Сiно звозять влiтi, коли зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй Українi. Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л; то ще входить у повну силу, ще попереду його принади, його розкошi, ще далеко до мозольних, важких жнив, а вже й звершено щось значне, вже пливуть, зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi по самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих мiсць копицi стягують волоком, а з низинних, болотистих виносять на руках на вишмульганих до блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони при дiлi, либонь, чи не єдиний раз на рiк при дiлi всi, i їхня хлiборобська совiсть, — вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, — мовби упокорена, заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться, мовби аж гребує нею, i вона без оскарги висить на стiнi.

Дзвонять у хистких рокитах журавлi, ситi конi ходять без припону, молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи їх до дна. Старi, вусатi запорожцi вдавано, а то й не вдавано сердяться, намагаються остудити гарячу кров холодним погуком, та ба…

А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного — який звезе перший, тому отаман похвалявся поставити на кожного братчика по оковi воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають спини половiї, мурi, муругi, прикро — сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями вози пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi смолок проводжають їх. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по цiлiй копицi, й старi дiди в полотняних штанях буркотять у небесах — не справляються з навалою сiна, та ще кабешує, скидає брилi вiтер i наганяє в очi сльозу. Свiт очамрiв, свiт пропах сiном — луговим, болотяним, грудковим, степовим, свiт гойдається п'яно i весело. I Сiрко очамрiв од того запаху, i в нього голова пiшла обертом.

I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла думка: богом створенi для цiєї роботи. I вiн також. Громадити високi, до неба, стоги, вигулювати воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити. Йти вгору i вгору. А вони — вниз i вниз. Копають шаблями могили. Замiсть зерна — гаряча картеч… I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч встигають зiбрати посiяне. А вони ледве посiють — треба переймати чужi конi."А ми конi переймем, переймем…"Звiдки це? З дитинства. Бач, забувся дитячих пiсеньок. А так хочеться дитяти… Внука хочеться. Посадовити поперед себе в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб тремтiло… i не виказувало свого страху.

"Хiба можна цiєю рукою пестити дитячу голiвку?" — зринає зненацька. I дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в чорних накрапах од пороху.

А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витримує й вiн. Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А мiнчани ще тiльки розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них бiльше, нiж пальцiв на руках i ногах у їхнього отамана. Правда, на лiвiй руцi в отамана не вистачає одного — великого — (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго ще їм сутужити.

— Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?

— Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.

— Ласi ви до дурнички… Понаїдали пуза. У Сильвестра вже й очкур не сходиться, — каже отаман i, шкилючи з Сильвестра, вдавано — скрушно хапається обома руками за штани.

— Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я ось впорядкую стога й до молодиць хамону.

— Поки ти його впорядкуєш, iншi молодиць розхапають. От i я до одної їду. Позич свого черева, а все iнше в мене своє в справностi.

Козаки регочуть. Смiється Сiрко, хоч їде вiн, всi те знають, не до молодицi, а на пасiку. I думки в його головi не грiшнi, грайливi, а смиреннi й трохи сумнi. Скiнчилися сiножатi, тепер дорога ледве вгадувалась у високiй травi — поломi. То пiрнала пiд лiщину, то притискалася до озеречка, в якому полощеться у водi вербове вiття, то мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого. Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться — все як у людей. Починала червонiти калина, займалася ще несмiливими рум'янцями шипшина (незабаром спалахне, як недолюблена, що не стратила сором, молодиця), хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з морської пiни. Вiн був такий буйний, що, здавалося, впади кiлька таких бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемнiло листя на дубах. З лiвої руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли стали вони могутньою стiною, внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однiєю чорною тучею. А в праву руку по лузi — острову стоять окремi дуби, є серед них велети, якi пiдперли своїми кронами небо, а є й невисокi, товстючi — претовстючi, дуплистi дуби — окоренки, на яких велетенськi стовбури вже вiдмерли, лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти, якби вмiли говорити? Яку таїну ховають у старезних зморшках кори та в чорних дупдах?

Сiрко подумав, що колись, за молодостi, його увагу привертали дуби — велети, тепер же його зiр частiше зупиняється на дубах — окоренках. Он стоїть лисий дуб, кора з нього спала, а той он розчахнувся на чотири частини й конає на землi. Отаманова душа теж розчахувалася й слалася по м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.

Переїхав грузький потiчок, далi дорога повертала круто праворуч, вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. Їхав молодим конем — Гнiдком, Ворон спочивав у стайнi. Кiнь пирхнув, пiдняв лiву ногу, покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить вiдпочивав серцем. Плавнi входили в нього, наче жива вода: зеленими дiбровами, широкими затоками Днiпра, рiчками й островами, озерами та луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi. В його серцi, в його думцi злилися воєдино їхнiй зелений шум i їхня захисна сила. Не десять i не сто рокiв сторожують вони козацьку звитягу, щоб кинути її проти супостата. Вiн прийшов сюди сливе хлопцем, по тому вiд'їжджав i приїздив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його життя немає. I знає вiн їх, наче власну кишеню. Заплюшки може по них мандрувати й не заблудиться. А заблукує там чимало й лiтнiх козакiв. Надто коли на плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж доки не виб'ється з сили. Сiрко блукав один раз. Три днi плутав по рiчках i зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв човна вербовим вiттям i спав у ньому. Страшно вночi самому в плавнях. Чорна, як дьоготь, вода хлюпоче таємничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рикає в хащах звiр, i чути якiсь дивовижнi крики. Може, й правда, що то плачуть душi тих козакiв, якi закопали свої скарби по островах, а самi погинули в далеких походах.