ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 148

За мечеттю — кладовище ханiв та мурз, далi — ще якiсь будiвлi, в кiнцi двору — комори, конюшнi, льохи. Палац у саду, з правого боку двору — кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель, переходи, критi тераси, якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта, на стiнi пiд нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих клiток добиралися сокольничi. З тiєї бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й арфи, лунали спiви, довкола стояв шарварок, проганяли усiх служникiв, окрiм стременних, конюхiв i Марка. Першi днi Марковi ввижалися за горiзьбою чиїсь очi, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли — вiн не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж завжди завiшанi плетеними рогожами. Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр старша ханова жiнка. Вона сидiла в мушребi — вирiзаному з дерева химерному стiйлиську з кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком — бiлими кiньми, синiми звивалами в золотих зiрках, мальованими скриньками заморських мiняйл, а з чорного двору — корзинами iнжиру, мигдалю, персикiв, од яких у повiтрi довго стояв в'язкий солодкуватий запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду — глiцинiї, бузку, троянд — єдине, чим мiг користати з iншими слугами й навiть вельможами палацу. Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто не в'їздив до двору та не виїздив з двору.

Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди, либонь, солодкi — пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими краплями порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього набiгав повен рот слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережаної огорожi i його було легко дiстати паличкою, взяти — зась, — можна втратити руку, а то й голову.

Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони торкалися нижнiм i верхнiм краями одна одної. На верхнiй жив великий, сiрий павук, на нижнiй — менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись, чорний кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бiгав по горiшньому краї своєї, навiть спинався на заднi лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину — здавалося, вiн сповиває її, — й бiг геть. Залишав про запас, на голодний день.

Коли й те обридало — Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом, їм немає краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився — думав… А як же? Тут його козаки не досягнуть.

Цвiли дивним синьо — жовтим цвiтом великi розлогi кущi, яким не знав назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони — чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв це, як i те, що повiльно вмирає. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях беї, i конi, й збруя так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей. Приїжджають заморськi купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився не вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки вуса та борода. Чоловiк, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу: трохи глузливу, трохи зачiпливу, ну… трохи й хитру, але свiтлу, вiн її проглядав до дна, свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж усього степу i лiтала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврiнову, на Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн її не бачив — така була прозора. А ця — темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в жаховi. Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад — життя, якби вчинив тодi iнакше, вже б вороння костi порозтягувало по тому острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й вiн його бачить, i вдихає гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдихає запах кiнської сечi. Але й то — запах життя.

За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був справний у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обiцяв йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто знає, що вiн повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже вiдтяти голову. Мабуть, вiн просто забув про цього невiрного. Селiм — Гiрею дуже боялися нагадувати про нього, адже в такий спосiб нагадають про погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова обiцянка волi невiрному — що погук орла над упiйманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом нiхто не наважувався. Пам'ятали також: цей козак самохiть прискакав за ханом. У тiй кривавiй заметiлi, коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори пасти вiвцi або одружать i посадять на винограднику.

Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не мiг вирвати її з серця. А може, з мислi. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi, суперництва. Так, саме з того… Але потiм… Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не мiг — двi синi блискавицi з — пiд тонких брiв i усмiшка на губах."Ось я… Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю — ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту посмiшку й пiшов босими ногами по розкиданих долею якiрцях? Що могло бути в свiтi хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Миттєва тiнь, синiй спалах, кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.

Спомин про Кплiяну в'язався водне зi спомином про Лаврiна. Iнодi, згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно. На цiй думцi почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на землi. Це збагнув давно, там, на схилi Мами — Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь час вiн ще плекав намiр втекти вiд ханських сейменiв. А потiм подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати його й виказати. Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки iнодi з нетрiв душi пiднiмалася гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному мiсцi, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Сiч, воля, веселi веснянi грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьовi поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим перед богом i людьми. Не його вина, що так сталося… А щось йому нашiптувало, щось стукало в серце — таки його вина, вiд заздростi до Лаврiна аж до зради побратимства; i здригався, жахався содiяного. Навiть боявся звертатися думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирiсть, панахав душу: "Боже, прости, ти ж бачиш…"I не мiг прорватися до бога. Бог був неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити з ним, як iз живою людиною, бо волiв оправдуватися, а не лаятися. I басурманському боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що вiн десь є. I все в його головi тодi перемiшувалося, i вiн хрестився швидко, за звичкою, й мерщiй шукав якоїсь роботи. Згадав Лаврiна, й чорна лють потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою…"Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на весь свiт. I банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покарає, був впевнений, що вiн його тут не дiстане.