ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 143

Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося.

Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi; його горло опекла ще одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить почув тупiт чиїхось нiг позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке. Вила випорснули йому з рук. Вiн їх не шукав, а дивився на тiло, що корчилося бiля його нiг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Вiн кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала, i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло якесь булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв.

— Нащо… ти… його. Я… мав… сам…

Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не мiг далi залишатися тут, вiн зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

Сад аги Сулейман Кегая — найкращий у всьому Карачаї [16]. Висока цегляна стiна роздiляє його надвоє: внутрiшнiй, маленький, з мармуровою чашею посерединi, i зовнiшнiй, великий, що тягнеться по горi вздовж дороги аж до голих сiрих скель мальовничими кущами: срiбнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля самих скель — величезним каштановим гаєм. Помiж фруктових дерев — стрункi ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та розмарину. Птаство чманiє од тих запахiв, не вгаває спiвами цiлий день — воно, мабуть, злiтається сюди з усього Анатолiйського узбережжя, перехожi зупиняються пiд стiною, вдихають дармовi благовоння.

Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто зна, куди вона вела, адже вище вже. немає жодної оселi, там пустельне нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущiв, у них кишма кишить гаддя та шмигають сiрi ящiрки. Вдень вони грiються на сонцi, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змiю. З того боку нагiр'я дуже круто обривається в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз — серце зупиняється од страху. Вже нижче, сажнiв на сто чи й двiстi, стiна починає спадати пологiше. В долинi пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони схожi звiдси на мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону — широку долину Марiци з обома притоками — Тунджою i Ардою, довгим Михайлiвським мостом, фортецю Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть Селiма, майолiки бань та червонi i сiрi дахи будинкiв.

Дорога спускається до мiста, але звiдки — сьогоднi годi збагнути. Може, на нагiр'ї колись стояла фортеця, та потiм розвалилася? Або десь був узвiз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камiнному ложi вiзировi невiльники продовбали рiвчак, по котрому шумлива дощова вода збiгає у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй трубi — в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двiр. Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були молодi сад i ага Сулейман Кегай.

Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою прiрвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'язаними до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки, грушi та сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли в саду не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь — зводили стiну од пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку.

Й раптом усе перемiнилося.

Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали так бiлопiнне, здавалося, вони почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидiв у селямлику [17], за пiвтора мiсяця жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час — нiхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся iз зайшлим дервiшем — заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох вишневий цвiт, плавили i лили у воду срiбло — виворожували азi щаснiшу долю.

Прогнаний з покоїв слуга — кальянщик розгадував вiзирове усамiтнення простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й то не в ракiї, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав до неї потаємну пристрасть ще ранiше.

Все то були здогади, напевне знали одне: ага Сулейман Кегай попав у велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високої куббе — алти, з дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi [18]з але — бардщиками й поведе до Старого Платана. Тисячолiтнє дерево вже не родить горiхiв, на нього вiшають голови скараних високих сановникiв. Сулейман Кегай i сам не сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру на погром козацької Сiчi, навпаки — погромлено яничар i татарську орду. Нiкчемний хан випустив перемогу з рук. Уже був за крок од неї. Ага пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з козацьких степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збувається. Запорукою того була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий козак. Дiвчину й козака султан подарував азi Кегаю. Вона мала стати двадцять сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу — доглядати сад. Великий вiзир подарував азi чорного арабського коня з сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами.

Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то при дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав людинi одне з найбiльших випробувань — чекання. Воно є солодке, коли йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й дратiвливе — вищого уряду, тривожне — невiдомостi, страшне — кари. Це днi й ночi, а часом i роки, коли кров засихає в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з пам'ятi султана i великого вiзира. Звичайно, нинiшнє його життя, надто пiсля бурхливого, сповненого дiяння крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть хробаком, iiiж чорною землс. ю. Сулейман Кегай зсохся й почорнiв. I став вельми схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi голова, довгi руки, а ще ж стесаний назад лоб, високi, гострi надбрiвнi дуги й маленькi очицi у глибоких вирвах, що дивилися насторожено й злякано… I життя вiв кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по галереях i покоях, тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що свiтили комусь iншому.

Азi весь час вчувалися кроки на сходах, а чорнi тiнi на стiнi вiд власної постатi та постатi дервiша видавалися тiнями алебардщикiв. Та й все життя для Сулейман Кегая тепер було театром тiней, де ляльки пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн часто посилав дервiша, щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його, i платив великi грошi), може, довiдається про що — небудь, давав золото на пiдкуп служникiв покоїв, дервiш оповiдав усiлякi нiсенiтницi — мабуть, приносив їх з базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно знахабнiв, залякував агу, наїдався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть вживати той трунок. Ага мусив терпiти.

Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая занепадав. Вже не гарцювали в ньому змiї—конi, не шелестiли шовковi паланкiни, не галасували, викладаючи товари просто на розпечений малоазiйський камiнь, купцi. Руйнацiя й запустiння панували в ньому. Пойнялися iржею залiзнi кiльця на семи лискучих стовпах, до яких ще недавно прив'язували коней вiзировi гостi, голодно крякали, по — брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху два орли. Жалiбно киркали та розлiталися по сусiднiх дворах i садах павичi, навiть собаки по — забiгали невiдь — куди. Недавнi вiзировi друзi обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес — помiчник по господарству, розбiглися всi вiльнонайманцi, повтiкали бiлi євнухи. Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi в день i двiчi в рiк давали" на пояс", залишили подвiр'я опального аги. Сусiди Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись не осмiлювалися похмуро глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у тому мiсцi, де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода збiгала до їхнiх дворiв. Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було їх пригну ги до роботи, нiкому покарати — простора вартiвня iз сiрого каменю в лiвому кутку великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку сваволю, що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь — куди.