ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 131

Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у малиновому кунтушi.

— Принеси двi янчарки, — наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.

Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його жахтiли диким запалом.

— Бачиш голубiв на даху церкви? — вказав Сiрковi. — Там чорнi й бiлi. Я стрiляю чорного, ти — бiлого. Хто влучить…

Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:

— Стрiляти божих птахiв на даху церкви?

— Моя церква, мiй i одвiт, — блиснув чорними зiницями Дорошенко.

— I хiба можна… Хiба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сiрко. — Чув я, гетьмане, про твої лихi дивацтва. Але щоб отак… Цур вiд того мене й тебе… Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду.

— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.

— Тодi для чого обплiвся чужою лозою? — запитав кошовий. В цю мить на дзвiницi соборної церкви, якої звiдси було не. видко, забовкав великий дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк.

— …Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко.

— Не знаю, — щиросерде зiтхнув кошовий, i були в тому зiтханнi й спiвчуття, й огуда, i смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не щасно… А все?таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кiнець. Много лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з — помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й батька легше бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь вiк ми косимо не собi жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, i з того вони мають зиск, а ми — лихо.

— Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв.

— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи Хмiль нам показав правдиву дорогу… Покладав колись я надiю й на тебе. Сподiвався, пiднiмеш високо булаву…

— А нинi? — похмуро, вже без надiї запитав гетьман.

— Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кiньми. — I по хвилi: — Про себе багато думаєш.

— Звiдки така впевненiсть?

— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — I ворони клювали один одного… I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева.

— Ти про що?

— Про воронiв, якi клювали один одного…

— Це зi святого писанiя?

Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем.

— Лiтописцi?iсторики оповiдають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет… Сiрко ледь поблiд, потер долонею пiдборiддя.

— Банкет i ти дав великiй. Може, й перевершив… Колючим поглядом Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обоє. Вперше за три днi.

За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з — пiд брiв очима.

— Король польський шле до мене послiв. Обiцяє заступництво, права i вольностi.

— Всi королi обiцяли. А сповнив хоч один обiцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього i до мене гiнець таємний. Обiцяв булаву… Дорошенко пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл.

— Неправда…

— Клянуся святою покровою… Дорошенко важко опустився на стiлець.

— I ти?..

— Як бачиш, приїхав до тебе.

Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi дзвiн, i були його згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надiєю, засiвалося кулями, проростало ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що хапав те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло, як марево в гарячих причорноморських степах.

Либонь, тiльки один раз випустив його з власної вини. Того не мiг вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши ворогiв, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець i зачинитися в них. Вiн уже вiв свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк хитається вiд утоми з боку на бiк перед його очима вороний бiлоногий кiнь) i прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв, але вiн уже не бачив їх, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi, що смiялися до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого, вiдчиняла комусь iншому дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав своє i її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та її ыилосника. Стугонiло серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на неї гарячi сльози любовi й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений лад у вiйську.

Все спливло з роками: любовне очманiння, солона отрута ревнощiв, i назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi та хто був її коханцем, — челядь стала на захист її честi. Й не знав, хто той гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може, то був чорний посол самої долi — вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся пiд ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все життя гнав його од себе й не мiг прогнати. Той їздив слiдом на вороному конi й посмiхався злорадно. Найчастiше появлявся тодi, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута — до могили.

Звичайно, так розмiрковує тепер. Коли найсолодшi поцiлунки здаються пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий з милих уст комусь iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка химе — рiя? Який незбагненний свiт!

Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику. Але ж, здається, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те з дзвiницi соборної церкви. А може, й це чийсь пiдступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь гудiла важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман їхав зi Стiни в Чигирин. Грав пiд ним кiнь, трiпотiли над ним знамена — все, як i завжди, — пiдскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари — вели ясир, вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили кайданами бранцi — християни. Вони зводили руки, однi — в мольбi, iншi — в прокляттi, а вiн одводив очi й ввiп'явся пальцями в кiнську гриву, аж бiлий румак хропiв i круто вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч i лiворуч, його басаманили теж, вiн проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла, нi шабля), втiкав у замок, у тишу молiльної кiмнати, в чадну безодню горiлчаного виру. А татарськi посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзникiв, по пиках, повибивали зуби, i наказав повикидати у вiкно, i вже чекав смертi од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, i настала в мiстi смертельна скрута, и уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе i всiх разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на оборону, й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини — гетьмановi чи бочцi з порохом.