ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 122

— Сiдайте, хто з товаром, — запросив мовби жартiвливо. Лукина ледь помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови:

— Звiдки такий вощик?

У неї безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшк?.

— Спасибi, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.

Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:

— А вона не впаде?

— Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, — одбувся жартом Фiлон, а сам знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те, що вiз немилосердно скрипiв.

— Но, гнiда, — смикнув мотузянi вiжки Фiлон, i кобила раптом дуже кумедно кинула задом.

Дiвчата засмiялися, а з ними и Фiлон.

— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, iї тодi не одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спутаєш, i ходить, наче не путана.

— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зiнька. — Вищирить зуби й бiжить за ним.

Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими химерами бувають i якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвичаївся й почав дiвчатам показуваги, ях хрокає Терсщенкiв кнур i як осавул Лнзько пiдскакує в сiдлi, коли їде на поле.

Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза.

Кобила тюпала, похиливши голову, з — пiд розбитих копит порскала курява. Фiлон помiтив, що вiд дуги одв'язався повiд, тягнеться в пилюцi, намотав на люшню мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив'язав повiд до стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув на кобилу, але вона навiть голови не пiдвела.

— Ех, конi, конi, — зненацька сумно зiтхнув Фiлон. — Колись були конi… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.

— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зiнька. — У яких людей?

— У таких, як ми.

— Тодi люди були не такi, — суворо мовила Лукииа.

— Якi ще не такi? — не погодилася Зiнька.

— Вольнi духом. I гордi. Правду Фiлон каже.

— А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому свiтi…

— Не велено те богом. Колись усi люди були вольнi, — перебив Фiлон.

— Виходить, батюшка брешуть?

— Ну… не кажуть всiєї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усiх панiв повиганяли, а котрих побили.

— Так i стоїть усе тс перед очима, — сказав Фiлон.

— Тебе ж тодi й па свiтi не було.

— Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.

— Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо. Вийшло на Зiньчнне. Як переїжджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи, у високих чоботях iз закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, i; а вороному конi, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному i'i на вороному коневi. Очi як вугiль — так i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобi i в мiжбрiв'ї, суворе, кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi, має великi заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Пановi рокiв пiд сорок, ще юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького.

Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Фiлону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл.

Пан i його смаглявий охоронець порiвнялися з возом. Дiвчата посхоплювалися, поставали бiля затильника воза, посхиляли голови. Фiлон напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. I раптом повiтря розiтнув посвист гарапника.

— Шапку, хлопе!

Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звiв руку, дiвчата зойкнули, Фiлон прохрипiв:

— Воза ж ось тримаю.

— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дiвчат везе. Надто оту. Як тебе звати?

— Кого, мене? — запитала Лукина.

— Атож, тебе. Чия ти?

— Грищенкова.

— Ткачики по — вуличному, — додав хтось iз гайдукiв. — На Загатi живе. Колись її батько славився як гарний ткач.

— А тепер?

— Постарiв. Але ще тче.

— I дочку, мабуть, навчив, — посмiхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.

— Важко тобi було зняти шапку, — докоряла Зiнька Фiлоновi, коли верхiвцi замапячили далеко на горбi. — Спала б з твого лоба позолота? От i маєш.

Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.

А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалаканпя Фiлон прошепотiв Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги, туди, де вiн її зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.

Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила матiр, сказала, буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забiгти й до неї. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд обсипаною мiсячним сяйвом вербою. Зорi проглядали крiзь вiття, неначе золотi горiшки, хотiлося дiстати їх руками. I скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи, й набиралися мiсячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посiянi в пониззi коноплi стояли стiною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кiт, свiтячи очима.

Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на мiсцi й метнувся в коноплянi нетрi.

— Восени поїду з чумаками на Дiн, — сказав Фiлон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.

Лукина зрозумiла: вiн натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостiв. I трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, i вiн не запитав, чи любий їй. А вона, як i як i кожна дiвчина, мрiяла про кохання, про гаряче освiдчення при мiсяцi, клятви — молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:

— Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.

— Ходив i копав, — понуро мовив Фiлон.

— Правда? — не повiрила Лукина. — Й горiв там вогонь? I… нечистий, який його стереже?..

— Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землi череп'я бите. I бiльше нiчого.

— А ти… правда кажеш? — запитала тихо.

Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербної недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав кота.

— А може, то й був вiн, нечистий?

— З мишею в зубах? Вiн як чкурнув… Лукина переминалася з ноги на ногу.

— Менi пора.

Фiлон узяв дiвчину за руки й притримав якусь мить. На бiльше не зважився.

Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустрiло троє парубкiв, один ухопив за рукав свити, й Фiлон звiздонув парубка в лоб, аж той одлетiв у коноплi.

— Порiшу! Порiшу! — гукнув Фiлон, i парубки вломили через коноплi, аж зашкварчало бадилля.

За всi три стрiчi вiн тiльки раз по — справжньому пригорнув Лукину й поцiлував у щоку, а освiдчитися в своєму коханнi не встиг. Стидався. Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й випитає в неї, а приходив — i втрачав смiливiсть, i язик починав заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уявi Лукина: вона й справдi була не схожа на iнших дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв. Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, на вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що парубок зiв'яв, як зламана гiлка. I те Фiлон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тiльки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i ненадовго, виходить на побачення.