ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 116

На схилi Мами — Сури лишилася гора квiтчастих подушок, двi попони, невеликий перський килимок, ведмежа повсть та зламана навпiл коштовна шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: "Це — найпевнiший доказ".

* * *

Погоня, що її спорядили вранцi запорожцi, не сягнула хана. Два днi гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв.

На Сiчi старшина зiбралася в отамановому куренi й радила раду, що робити з полоном та побитими супостатами. Полон — пiвтори тисячi туркiв, котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв, серед них чотири аги, — поки що замкнули в пушкарнi та конюшнях за крам — базаром. Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв вiдпустити, а аг тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що робити з побитими ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях кучугури з людських тiл сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi їх не можна було розчепити. Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил — навiть одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина аж пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова, а вiн мовчав. Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню люльку — в куренi й отамановi палити зась, дивився на помережанi морозом шибки єдиного, що вцiлiло, вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного разу вигадує новi й новi картини. I малює листя та квiти країв пiвденних, про якi тiльки чувано тут, а там, де такi дерева ростуть, не буває морозiв. Думка бiгла по дивних закрутах та зазубнях, одпочивала на райських квiтах i знову верталася до кривавих мирських справ.

Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про живих. Ще нiколи хан i султан не нападали на Сiч. Завше обминали її стороною, йшли в лiву чи праву руку. Либонь, зараз вона їм на великiй завадi. Не просто собi грабунок, шарпанину краєвi замислив султан. Вiдає — поки стоїть на рiчках козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть травою. Та й пройти татари далеко не можуть. Страх напиняє їхнi конi, повертає ординцям голови назад. Страх зрушив їх i на оцю налогу, од котрої запорожцiв порятував бог — вседержитель. Отамана пiк сором. За те, що поснули з такою безпечнiстю, що мало виставили сторожi й впустили басурманiв на Сiч. Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати не мiг. Такої iнкурсiї Сiч не знала нiколи. Одначе цим своєї провини не одвернути. Турки ледве не вистинали їх. Сiрковi здавалося, що й всi отамани зараз думають про те саме, й кожен почуває свою провину й провину кошового.

Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден запорожець i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на вiку поймав острах. Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi камiнну пригнiченiсть та важку скутiсть. Вiн не володiв тим боєм. Вiн був комашкою, пiр'їнкою в руках фортуни. А що до того не звик, почувався нiби обдуреним. Вiн не корився долi. I хоч не йшов їй наперекiр, знав: вона прихильна до того, хто не падає перед нею ниць, хто напирає, а не закладається. А останнього разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв'язаний.

Одначе й тепер не стiльки квилив душею, скiльки намагався пробитися думкою далi. Адже не приведи боже помилитися ще раз, не приведи не вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор не одступиться, шукатиме iншого способу понищити їх, сумнiву не мав.

Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито на полякiв та на цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель бiльше, нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не захочуть, щоб тi шаблi iржавiли по кам'яницях. Нинiшнє лiто чи наступна зима сповниться в цiм краї брязкотом сталi. Бойовиськом стане Україна. Вона вже стала ним. Вигибає Брацлав — щина, зайшла руїна на Подiлля, полишають люди землi Київщини. Знову заходить на велику й довгу вiйну. Знову ворожi копита топтатимуть українське поле. А воно вже й так стоптане од краю до краю."Всi народи, — подумав гiрко, — мають право на щастя, та, скiльки вiку, в мого народу хтось намагається одiбрати його долю. Вже нiби нiчого й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиряється. Воно знає: сонце має рiвно свiтити всiм народам на землi". Тим, що йдуть з?за моря, мало свого сонця, їм мало своєї землi, важаться на чужу. Важаться на малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не пустити їх в Україну?

Та думка вже давно пекла отамановi мозок. Почувався в одвiтi перед живими та мертвими й перед тими, котрi ще й, не народилися. Страшно передавати в спадок неволю. Страшно заповiдати дiтям рабство. Жадобою влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани. Що буде по них, їм байдуже. Вiн слав їм листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути. Вони мусять завдати удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до дна, вибити зброю з рук басурманiв. Було б добре напасти воднораз iз моря й сушi. В самих запорожцiв на це сили не стане. Для того треба бiльшого вiйська. Вони напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч якоїсь згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на котру доводилося зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити в спину. Покрив ганьбою свої сивини колись валечний гетьман Дорошенко. Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачує за те данину християнськими душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана. Й думав, що мусить сам її гоїти. На все треба шукати якоїсь ради. А її не завжди можна знайти.

Мисль текла, як кров крiзь перев'язь. Лiта його не молодi, все, що випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного удару, то й смертю одкриє декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн поїде до Дорошенка. Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. I, може, вона принесе користь рiдному краєвi. Ще подумав: має про все сказати на крузi. Але одразу ж думка закрутилася в крутому вирi — сiчовики не пустять його до правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та й запеклися на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар хановi шiстнадцять християнських козацьких душ, котрих запорожцям вдалося вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до дипломатiй. А помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним словом можна виграти не менше, нiж батовою. Нужда часом змiнює найтвердiший закон. Не хибно те знати всiм. А вiн може поїхати до Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поїхати не як кошовий Сiчi, а як простий козак, який колись добре знав iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й породичалися: Сiрко через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не стали — не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова дочка вийшла замiж вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись були свояками. Вони обоє ходили пiд корогвою Хмельницького, й, обiпершись на заповiти та пам'ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн вестиме з Дорошенком перемову.

Козаки стиха перемовлялися — про се, про те, а пам'ять грузла в чомусь неприємному, важкому. Кривава полуда не спливала з — перед очей.

— Зiпсували гаспиди нам усi празники, — сказав Кваша i, позiхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн схожий не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.

Квашу мовби й не почули.

Рада чекала на слово кошового. I йому довелося вертатися мислю з далеких мандрiв по чужих полях i горницях до справ невдячних, але од котрих нiкуди було подiтися.

— Так ми нiчого не вдiємо, — мовив звiльна й потер рукою чоло. — Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.

Круг схвалив отаманову пораду.