ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 109

— Найкраще було б нап'ясти над нашим островом вiтрило й попливти… — зненацька мовив Сiрко сам до себе. Й замислився.

А козаки подивували й притихли. Не просто було зрозумiти отамана. Неоднаковий вiн був навiть протягом однiєї днини. Й не те щоб не однаковий вдачею, адже поставав перед громадою то сумний, то веселий, то вiдчайдушний, то палахкий, як порох, то розважливий i спокiйний, а й справдi мовби жило в ньому два чоловiки. Один неспокiйний, увесь у якомусь поривi, вiдчайдушний — мiг схопити за петельки найближчого друга, скинути з човна гребця, який щось прогавив, i кинутись на вiдчай душi, в гущавiнь татар, тiльки сила та божа удача й виручали, мiг обрубати загребущу руку корчмаря, що злупив удвiчi за питво i страви, то — перший. Але жив у ньому (й про це здогадувалось небагато козакiв) iнший — глибокої i широкої мислi, яка текла, мов рiчка, нiколи не спиняючись. Напилася душа пiд Богдановим корогвами волi, та й на все життя. Либонь, душа й ранiше дихала волею, а тепер вiн осягнув її розумом, оббiгав мислiю i татарський берег, i польський край, i московськi землi. Не раз та мисль ламалася, їй було кривдно й холодно, вона й сама десь заплутувалася, але, вивiльнившись, сягала туди, куди не сягала нiчия iнша. Важкий був її полiт, тiсно їй було в свiтi, тiй волi, тiй силi, й це пригнiчувало отамана й не раз кидало в глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що це не просто отаман, вдатний стратег, дужий, смiливий, часом нещадний чоловiк, що вiн не лише вмiє повести ватагу козакiв, а тяжко думає за них усiх, i ту думу не обмежити Чортомликом, Скарбною i Павлюком. Сам вiн волiв у тому не признаватися, залишався просто отаманом — добрим i гнiвним, спалахував i вiдтавав серцем, за що його й любили козаки.

За столом розмовляли упiвголоса, iєромонах, усе ще ображений на кошового, намагаючись не дивитися в його бiк, повiдав свiтськi та духовнi новини — нещодавно їздив у Київ i привiз їх повен мiх. Гомонiли про новi пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають боже слово, про достойних отцiв церкви, що дали унiатам i обскурантам добру вiдсiч, паче всього книгами своїми" Розмова бiлоцеркiвська" та" Лицар православної церкви Схiдної лицаревi костьолу римського" i вогнистими проповiдями в київських церквах.

— Мудре слово — що гостра шабля, — мовив iєромонах, сухою старечою рукою наливаючи з химерної, восьмигранної карафи прозоре вино.

Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого, опрiч миру та тишi. Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на свiй лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, якої не знав ранiше. Й те часом дивувало. Страх нiколи не володiв ним. У бою завжди йшов попереду, швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не була слiпа одчайнiсть, вiра в божий промисел. Що ж, погине… Вiн таки щось та звершив на землi, чимось прислужився своєму краєвi i люду. Просто не дав нiколи зрости в душi хитростi, пiдступу, вони ж єдино ведуть на стежки боягузтва. Та й завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на собi його пiдступи, розгадав його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в серцi ярiсть та мста. Вони спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити одне необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв. Тодi спалахував, як порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися. Не мав У душi їдi, а злiсть не осiдала на нiй чорною кiптявою. Але, почував, з лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли не зможе скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi все. Цей настрiй переважувався iншим: що менше лишається людинi життя, то стає воно дорожчим. I людина починає оглядатися та обачнитися. Й те, чим нiколи не дорожив, набуває ваги. З вiком зринали думки про статок. Не кепсько, гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й розтавали, як хмари, бо не вкладав у нихусiєї душi. То навiть було нiби щось не його, мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо ж у тiлi вистачало снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя.

Любив послухати розумного слова. Про далекi краї, чудернацьких звiрiв, дивнi звичаї. Та щирiсть, майже дитиннiсть якось дивно уживалися з суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних людей, i сам подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи б люди жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi.

I ще один чоловiк думав про далекi краї та мандри. Сiчовий пiдписар Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так, мовби його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових чоботях — ферт i веселун, ще й хвацько пiдпер рукою бока. Одначе було йому невесело. Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про те, що сама його пам'ять стає пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим бiльша небезпека. Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата. Бо ж таки нiчого не має. Самi обiцянки — цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних вуст. Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману веселощами та чаркою, одначе не завжди те йому вдається."Поїхати б кудись далеко — далеко й не вернутися бiльше", — подумав улад з отамановими словами i несподiвано зiтхнув, а тодi спам'ятався й швидко ковзнув по келiї поглядом — чи нiхто не помiтив. Здається, нiхто. Та й що помiчати?

…Сироватка, котрий не протовпився в церкву й одстояв обiдню на морозi, настрибався халяндри, корячок горiлки всипав просто в щербу, сьорбав гаряче пiйло й почував, як одтає, нагрiвається душа. Шевчик, кум — кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе так оддавна, пiсля того, як колись разом готювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, — теж сподобав той напiй, i вони довго чаркували вдвох, обсiвшись бiля теплої груби. Гарно їм там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там, бiля груби, обоє й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.

* * *

Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi й козацький роз'їзд. Мела хурделиця — за нею спочатку козаки не побачили татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в степу, рубаючись мовчки й люто. Синьо миготiли шаблi, розбризкували по снiгу гарячу кров. Люди рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонiї. Люди помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.

Татар було вп'ятеро бiльше, вони оточили козакiв з усiх бокiв, пильнуючи, аби жоден не сховався в бiлiй хурделицi. Слiпив очi снiг, iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але, опрiч того, не чулося нiчого — жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала, конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого копитами тирла. Стояв сiчневий мороз, скипень, з коней i людей валувала пара; шаблi нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками навпiл з кров'ю. Козаки спробували прорватися, але їх збили й не дали пiсля того скупитися i стати спина до спини. Кiлька разiв злiтав у повiтрi аркан, але, обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки боронилися запекло, навiть уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук щабель. Снiг пiд їхнiми ногами пiдпливав червоною кип'ячкою, кiнськi копита перемiшували його в кашу, що одразу замерзала.

Коли пiдскакав калга — солтан, усе було скiнчено. Дзямбет — Гiрей оглянув побоїсько й суворо та гнiвно напосiвся на чауша — величезного воїна з налитими кров'ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути в пiхви шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний, по гривi гнiдого бахматого коня збiгала кров й запiкалася на шиї — татарин, рятуючись вiд удару, пiдняв коня цапки, ховався за його шиєю. Двоє спiшених татар вели своєму ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня, що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.

— Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? — Калга — солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.

"Язик"їм був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже наослiп, дедалi бiльше ризикували наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак своїм.