ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 93

Потім скільки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало їх джерело… Чи сила нечиста… А криницю ми освятили, й смачнішої води немає в жодній волості.

Я мовчав. Ґалаґан у обмін на свою відмову дарував нам баєчку.

— Не раджу більше нікому про це розповідати, — сказав я.

— Чому? — здивувався Ґалаґан.

— Нещодавно був царський указ, у якому записано,"не проявляет ли кто для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?"Дуже грізний указ.

Полковник розгубився.

— Та я що… Я так… Давно це було. А може, й не було…

— Ну що, поїхали, Пилипе, — взяв я у Милі повіддя свого коня.

— Куди ж ви, — насправжки заклопотався Ґалаґан. — їдьте на мій двір. Відпочинете самі, коні відпочинуть. І… той… дулівки скуштуєте.

— Тісний ваш двір, пане полковнику, і гірка дулівка. Ґалаґан насупився. Ясна річ, виглядало кепсько: канцелярист грубіянив полковнику. А тут ще Миля розтулив рот і прорік:

— Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере, і чорт не розбере.

Він часто казав приказки, які не стосувалися ні до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стіни. А може, цього разу приказка таки була до діла? Бо й Ґалаґан почервонів. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не склеїлося з паном полковником.

* * *

Довго я не спав сеї ночі. Лежав і думав. Чудно думав. Про себе, про Ґалаґана, про всіх інших, які не їдуть у Глухів на гетьманів поклик. Про всіх нас. Либонь, ми втратили себе, розвіяли серед цих розкішних лук, гречаних полів, садів, які цвітуть так, як цвіли перед гріхопадінням людським. Ми мовби й не завойовані, але й не вільні. При нас наша зброя, з нами наша молитва, але зброю ми виймаємо за чужою командою і молимося за здоров'я чужих державців. Ми п'ємо студену джерельну воду і вдихаємо п'янкий запах бузку, й не помічаємо, що ті запахи отруєні чужим порохом. Почуваємо, що щось не так, та нам чогось не вистачає до великої сміливості, великої самопожертви. До того ж знаємо, що можемо померти за найменшої провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безліч дрібних страхів, дрібних справ поглинають нас без решти. Ми заспокоюємо себе, кажемо, що живемо за законами батьків, за договорами, які уклали наші визначні антецесори, й волимо не помічати, що давно не дотримуємося тих законів, а договори сповідаємо, як того вимагають наші поневолювачі.

Мали б помолитися своєму Богові, поскаржитися, попросити, щоб укріпив наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими кривдниками (їх називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це дуже тяжко — один Бог, і хтозна за кого він. А ще тяжче, що один державець, і дехто вірить, що він наш, наш по справедливості, посланий нам Всевишнім, і щиро хилиться перед ним.

І всі ми неначе заблудилися в лісі, у власному лісі, й не знаємо, як з нього вийти і навіть з якого боку сходить сонце.

У суботу ми в'їжджали в Лубни. При самому в'їзді трапилася пригодонька: відстала й почала хляботіти підкова на правій передній нозі мого коня, він закульгав, ми запитали, де кузня, й під'їхали до неї. Але коваля не було, пішов у місто, його довелося довго чекати. Я сидів у темній приземкуватій хаті, розмовляв з дідом, який вигрівав на лежанці кості, в мене на колінах лежав попелястий кіт і стиха мурликав. Приходили міщани — той жало на сапі одтягти, той чаплію полагодити, приїхав і Марковичів челядник, привіз півв'язки заліза на лемеші, розпитався в мене, хто я й звідки, та й поїхав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жінка й сказала, що коваль лежить у корчмі п'яний. Тоді Миля сам узяв молоток та вухналі й підкував коня. Милю я залишив у корчмі, а сам потрюхикав до полковницького двору. Багатий то був двір і чепурний, хліви та клуні, погреби і льодовні криті ґонтом, а будинок і флігель — черепицею, скрізь порозбивано квітники й біліли посипані піском доріжки.

Багатий господар полковник Андрій Маркович. І крутий вельми. Почуває силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно одягнув йому на шию голубу стрічку. Скуплював багатства владною, дужою рукою, одбирав землі в козаків та посполитих, ставив млини на ріках та горбах, рубав ліс понад Сулою та продавав на слободи.

Челядник провів мене до світлиці, й там я зустрів Оленку. Була чи то розгублена, чи то розхвильована, поправляла на голові білий серпанок, який носила замість очіпка, кутала плечі в зелену квітчасту хустку, хоч було зовсім не холодно.

— Сідай, Іване, — запросила трохи розгублено. Я сів на оббиту зеленим сукном лаву. І всі інші лави були пооббивані зеленим та синім судном, і стояли фотелі з високими стінками, й стіл на лев'ячих лапах, і дві шафи з горізьбою. Й скрізь на стінах — зброя, від луків і кольчуг стародавніх до булдимок та карабінів найновіших. Здавалося, тут мешкають щонайзаповзятливіші вояки. Щоправда, полковник Андрій — козацюра справжній, він і нині у Терськім поході, а Яків нюхав пороховий дим тільки на полюванні, хоч нині виконує уряд наказного полковника. Що то значить мати багатих і вельможних родичів. Так дорікнув йому в мислях за зброю і одразу подумав, що й сам син предків славетних, а жодного разу не стрілив по ворогу.

На лаві поруч мене теж чомусь лежали дві шаблі та ронди.

— Збирався Яків одвезти до золотаря, та от така недоля — занедужав, — бідкнулася Оленка. — Кашель у нього, магнезію приймає.

Мене пойняла досада. Хоч і не був у тому винуватий, але не виконав Полуботкового доручення: не поїхав у Глухів Ґалаґан і тепер ось не поїде Яків. Оленка, либонь, вловила розгубленість на моєму обличчі.

— Був лікар солдатський, і наш цирулик… Віск з живицею та здором на яйцях замішані давали і мед з цибулею — а кашель не проходить.

В сусідній кімнаті забухикало, і вона повела очима.

— Чуєш. Так бідолашний мучиться… Я не знав, що сказати.

— Зайди на хвильку. — Оленка прочинила двері спальної кімнати.

Я переступив поріг. Скрізь біло, рожево, біло–білі ліжка тонкої, химерної різьби, білі фіранки на вікнах, біла серпанкова завіска на іконах у кутку, білі подушки й простирадла купою на одному ліжку, а на другому з–під білої ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильці ліжка — халат бухарський рожевий, підбитий зайцем.

— Спасе Бог, — привітався я.

— І тебе також, — прохрипів Яків. — Днина гожа… А я оце лежу. З чим завітав?

— Прислав пан полковник. Сподівався побачити тебе, щоб погомоніти об тій самій матерії.

Яковові очі стрибнули горобцями.

— Куди мені… Хіба що на смерть.

— Бачу, бачу, — мовив я.

— Як там… батечко? — насилу ковтаючи слова, мовив Яків. — Ломить мене… Й сон морить.

— Здорові пан гетьман. Приїдеш, як одужаєш. Одужуй швидше.

Я задки вийшов з спальної кімнати.

— Купив Яків спальню білу за двадцять тисяч і ось тепер валяється на тих ліжках, — ні сіло ні впало мовила Оленка, мабуть, таки хотіла похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила досада. Перед ким вона хизується?

— Мабуть, ти втомився з дороги і зголоднів, — сказала Оленка. — Заночуєш у нас?

— Либонь, що так, — відказав. — Але я не сам. Зі мною козак, товариш мій, він у корчмі лишився. Я приведу його.

Від Милі пахло вином, але він не був п'яний. Мабуть, ще не встиг напитися. Одначе дознав багато чого.

— Шинкарка крадене переховує. Хотіла мене женить на наймичці, — сказав, ледве ми вийшли з корчми.

— Отако швидко! — здивувався я.

— А чого валасатися, — засміявся Миля. — Тільки ряба дуже, ще й кривонога.

На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На башті стриміло кілька драгунів, одягнених у чудернацькі чужоземні капелюхи.

— Драгуни людей палицями луплять, а добродійний зять нашого гетьмана дивиться на те та вино з поручиком п'є і родзинками закусює.

— Не бридь ледачого, Пилипе, — суворо сказав я.