ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 87

Сьогодні до канцелярії під'їхав у мальованих глабцях Яків Маркович, їхав удвох із Оленкою, без кучера, — правив сам. Забіг до канцелярії, аби списали копію з якогось паперу, а я підійшов до саней. Я знаю, що Оленка часто бачиться з Уляною, гостюють одна в одної… І хочеться мені запитати…. Не одважуюся.

Пара сірих у яблуках коней ледве стояли на місці, забирали на себе віжки, й Оленка щосили напинала їх. Була в сірій вовняній хустці, критому зеленим сукном кожушку, розчервоніла, весела й трохи відчайна.

— Сідай, Іване, сюди, бери віжки, втікаймо в поле. Або на і край світу. Чи в тебе вже є з ким утікати?

Коні рвуть у неї з рук віжки…

Взяв за гнуздечки коні.

— Не хочеш? Тоді я пущу їх, і вони розтопчуть тебе. — Регочеться.

Я стою, мені кортить запитати про Уляну, треба б мовби поміж іншим. Спаленію, розхвилююся, виставлю себе перед Оленкою дурнем. Вона ж, напевно, все знає… Не знає тільки, що хворію Уляною й досі.

До козирків підходить джинджуристий майор у плащі з чорним хутряним коміром, вітається з Оленкою. Один з тих майорів, які допомагають бригадирові. Либонь, знайомий з нею. І вже зовсім це не той майор, що засідає в колегії. Дзигорить, жартує, округлює очі — розповідає щось страшне й веселе, бо Оленка спочатку теж округлює очі, а далі обоє регочуть. Коні крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене білою парою. Мене починає розбирати злість: служка я їм з Яковом?.. Але повіддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабців і погладжує медвежу повсть, яка лежить на колінах у Оленки. З канцелярії виходить Яків. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрібну копію взяв. Либонь, ще на якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботків зять, множить. Уміє!

Він стоїть біля дверей і не спускається по сходах. Він бачить Оленку й майора і не поспішає до них. Бачить, як заграє до його дружини майор, і не ображається. Мав би підбігти, потурити того від саней, — адже майор залицяється відверто та нахабно, — принаймні сісти в сани й поїхати. А він стоїть. Переминається з ноги на ногу. Мене поймає дедалі більше образа. За нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпів би. А Яків терпить. Чому? Неприємна думка роїться в моїй голові: або він боїться майора, або той потрібний йому. А може… Що?

Бачить щось наперед?

Такої спритності не чекав від власної мислі. Відпускаю гнуздечки, ступаю вбік, тихо цокаю язиком. Коні рвуть з копита, майор відлітає. Оленка підхоплює віжки, але зупинити коні вже не може. Сани зникають у завулку, Яків біжить навздогін.

Увечері я розповів про все Ількові.

— Так Маркович нічого майорові й не сказав? — допитувався той. — А що він взагалі про всіх цих майорів каже?

Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцім Яків про цих майорів і тих, хто над нами, шемряє погане. Подумав і засоромився: адже Ілько може передати ще комусь, а той ще… Гидко. До того ж і неправда. Просто мені образливо за нього.

— Полетіла пташка, — мовив Ілько. — Гарна в тебе двоюрідна! А ми… Ходімо сьогодні в гості до двох перепілочок. Годі тобі киснути. Козак ти чи не козак?

— Та козак… осьде матня… — Грубо бравую навмисне. Вечір вже не синій, а чорний. Великі чорні тучі козацькими шапками стоять на овиді й сунуть на нас. Знову буде сніговиця.

Жіночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й схожими одна на одну. Може, вони були сестрами? Я так і не зміг довідатися, як і того, хто вони: вдови, старі дівки, адже кожній десь під тридцять. Жили в старій хаті, біля якої не було ні обори, ні хліва, ні бодай комірчини. Нас чекали; мабуть, Ілько попередив про наш прихід, бо на лаві на чистому рушникові лежали поліплені вареники. Одна з молодиць затопила в лежанці огудинням, поставила до вогню макітерку.

— То — моя, — прошепотів мені на вухо Ілько. — Мокриною її звати. А твоя — Ївга.

Мені стало соромно, Ілько ділив жінок, як овечок на торзі. Зварилися вареники. Ілько дістав з кишені карафку з пінною Молодиці спочатку комизилися, а тоді випили по чарці, й балачка побігла, як вогонь по сухому хмизу. Ілько розповів, як у їхньому селі силою вінчали дяка, й той утік, удавши в церкві, що нестерпно хоче до вітру, не може втриматися, а одна з молодиць повідала, як її подруга загубила в лузі коралове намисто і як незнайомий козак допомагав їй шукати, згадували інші веселі пригоди, а тим часом надворі загуділо, завихрило — знову знялася хуртовина, хуга.

— Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо, — сказав Ілько, — доведеться ночувати.

— Я тебе проведу, — зареготіла Мокрина.

— А як заблудимося обоє?

— Разом — не страшно.

Я паленів, але… вирішив залишитися. А тут і Ілько шепоче на вухо:

— Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу… Вже один раз прикидався…

Я не знаю, як то прикидатися п'яним й дурникувато посміхався і вимахував руками.

Випили ще по одній.

— Люблю хугу, — сказала Мокрина. — Реве, віє, тут теплот, затишно, а я думаю про поле — як же там нині страшно…

— Страшно… Так страшно, — раптом мовила Ївга. — Я пам'ятаю… Сиділа біля вікна до ранку… Петра чекала. Серце так боліло… А потім ніби здерев'яніло. Замело його. Через тиждень знайшли по голоблі, до полудрабка прив'язаній. А ми ж тільки дві неділі як повінчалися…

І Ївга заплакала.

 Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Ілько шкандибав за мною в білій завії й лаявся.

* * *

Хуртовини котилися над містом одна за одною. А в місті дві важкі хмари повисли одна супроти одної. Перша на радному майдані, друга на Веригіні. Генеральна канцелярія та Малоросійська колегія. Яка яку скурає. За колегією — інша сила, ще більша, цар із військом, за канцелярією — окремі старшини, одні — міцно, інші хитю–хитю туди–сюди. Колегія й далі посилає канцелярії накази як підвладній. Канцелярія не бере їх до уваги. А колегія натискає, погрожує, залякує. Точиться війна універсалів з указами та промеморїями. Полуботок відає: поступиться — все загине. Тим часом попідводила голови усіляка нечисть: доносять, нашіптують, пишуть, хочуть погріти руки, щось ухопити собі чужою ціною. За доноси платять грішми, маєтками, урядами.

Колегія закликає писати, доповідати, доносити, скаржитись. Канцелярія нічого такого робити не може, та й немає того у її звичаях. Вона береться тільки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпітербурх, міняючи на станціях коні, гінці. Повезли ще одне клопотання, де повідано про злидні народу, запустіння в полках, про розор, який іде від постою російського війська. У відповідь з північної столиці указ про відпровадження двох нових партій козаків — на Ладогу та Терек. Полетів по засніженій. дорозі гонець, повіз листа, у якому сказано, що в ці походи нікого посилати, перераховано, у якому полку скільки лишилося козаків. Москва та Пітер у те не вірять. Ще один гонець мете снігами — гетьман просить хоча б відкласти ті походи до весни — аби по теплу, по травах іти, інакше погинуть козаки. Москва зловороже мовчить.

Роз'їхалися по полках з колегії кур'єри з указами збирати податки"з усіх безобхідно державських і старшинських пожитків на користь колегії, нікого не минаючи, нікого не милуючи". Піший гонець поніс в колегію універсал з канцелярії: за яким правом, по якому закону такий указ? Він неправий, і козаки його виконувати не будуть.

Закутаний у ведмежі кожухи, погнав у Пітер Вельямінов. Погнав скаржитися цареві на недобрих, непокірних українців. У Москві Андрій Борзаківський, Петро Войцехович, покликані по почепській справі, намагаються довідатися, які розмови точаться в Сенаті про Україну, яка павутина плететься. І помирає раптово Андрій Борзаківський, племінник гетьмана, а відтак, двадцятого лютого, зять Петро Войцехович. Він устиг написати листа прощального й закінчив життя з великою рефлекцією, споглядаючи Богоматір і розмірковуючи про радість вічну та царство небесне. Його тіло привезли й поховали в Седневі. Обидві смерті загадкові, таємничі, застрашливі. Говорять про них тільки пошепки. Отримавши звістку про смерть Войцеховича, гетьман два дні не виходив з хати.