ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 84

Я став посеред кам'яниці, розглядався. Розглядався навмисно довго, трохи відкривши рота.

— Ти будеш канцелярист Іван? — запитав майор, перед тим заглянувши до паперу, який лежав перед ним.

Я не відгукнувся, розглядався далі. Якісь гаки попід стіною, либонь, на них вішали копчені окісти, в стелі — діри.

— Ти єсть Іван Сулима? — вже голосніше запитав майор.

— Га, що? — сказав я і подивився на майора. Той зглянувся з прокурором.

— Ти що, погано чуєш? — обізвався Хрущов.

— Еге ж, прийшов оце, — відказав я. Прокурор і майор зглянулися знову.

— Він глухий? — запитав прокурор Мануйловича.

Той знизав плечима.

— Здається, трохи недочуває.

— Нащо ж його тримають у канцелярії?

— Пише справно. І грамоту знає.

Майор підвівся й підійшов до мене.

— Що ти чув учора на валу? — гарикнув просто мені в обличчя.

Я витріщив очі.

— На валу! — прогримів майор.

— Кавуни їв. Солодкі, — голосно, вельми голосно відказав я.

Тепер ми кричали обоє. Майор допитувався, про що гомоніли канцеляристи на валу, а я плів йому, що на думку збігало. Врешті майор утомився, підійшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому:"Про що учора ввечері розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Він читав якогось листа?"Я покрутив головою і написав:"Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня". Я бачив, як осміхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивідників. Вони ж ще трохи поморочилися зі мною й відпустили. Хоч майор і висловив сумнів:

— Цей хлопець зупиняв усіх інших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, він чув.

— Може, щось і чув. Через те й застерігав. Він і зараз дещо чує.

Я йшов через греблю з Веригіна, і вже веселіше цвірінчали горобці, й іволга мовчала, а на осокорі щебетали дрозди.

Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповів усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля — сьомий. Хтось із семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось із п'яти.

Думав і думав, до розлому в голові, й ні до чого не міг додуматися.

Всі, кого допитувано, пішли стежкою, яку вказав Пастух: були п'яні, нічого не пам'ятаємо. Дознання обірвалося раптово: хтось вночі вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворі колегії, і Копил утік. Якийсь зичливець допоміг йому втекти, бо й обох вартових було підпоєно, вони спали на соломі біля погреба.

— Які сміливці, — казав мені Ілько. — Там же стільки сторожі. І Копил також… Хто б міг подумати… Миршавий, нікчемний. Куди він міг податися?

— Звідки я знаю.

— Може, й справді мав від Орлика якийсь знак? То такий чоловік…

— Який?..

— Славний. Хіба не так?

Я чомусь промовчав.

З Чернігова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль і холодок зимовий.

А тим часом з колегії летіли листи густіше, ніж листя з осінніх беріз. Колегія виставляла себе захисником усіх покривджених і під'юджувала козаків та селян подавати скарги на старшину. Вельямінов діяв підступно, йому найперше було потрібно сколупнути весь нинішній український уряд і посадити на його місце своїх урядовців. І вже в селі Погребах побито старосту, і вже старшину Данила Забілу натовп тягнув по вулиці за волосся. Ся остання новина розвеселила всіх у Глухові. Данило Забіла — чоловік ворохобний, відчайдушний і вельми лихий, він писав доноси ще на покійного Скоропадського, оббріхував його тяжко, буцімто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцімто звиває кубло зради, буцімто лютує і немилосердно карає людей. Все те було неправдою, і ось врешті покарали самого Забілу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук.

Полуботок видав універсал, аби люди на московські під'юдливі поклики не піддавалися, сиділи тихо, працювали, землі один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всі незлагоди є закон, потрібно звертатися до суду, до Генеральної канцелярії, а не до колегії.

Кілька чоловік вже наступного дня забрали позови з колегії. Вельямінов знесамовитів, примчав з Веригіна. Кипів і бризкав піною кричав і погрожував. Його прозорі, ніби налиті голубою водою, очі посатаніли. Важко було збагнути, що це за чоловік. Чи є в нього душа і, якщо є, що в тій душі. Людського закону там не було. Бога й поготів. Він скрипів, жахтів, а гетьман сидів на фотелі спокійний. Кілька старшин горбилися під стіною на лаві:

— Без відома колегії універсалів не посилати! Ніяких повелінь, які супротивні повелінням колегії, також! Інакше…

— Я наказний гетьман, і це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Україні ніколи нікого не було. До того ж, я знаю тутешній люд і звичаї набагато ліпше за вас, бо тут народився і прожив життя.

— Я бригадир і президент, — заревів Вельямінов. — А ти що таке переді мною? Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини й робити по–своєму.

Я дивився на президента колегії. Я розгадав його. Він тільки вдавав лютість, злість. Насправді ж нічого того не було. Це був млинок, змайстрований і виставлений на вітер дужою, підступною рукою. Не перший і не останній. Він — негідник, але таким його пустив у світ творець, не той, що на небі, а той, що на землі.

— Пане бригадир. Де вчилися такої вшетечності? Хто ваші батьки? — запитав Полуботок.

— А що тобі до того? — спантеличився Вельямінов.

— Нічого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших віком. Навіть школяр те знає. А потім… Шкода вас. Отако напнетеся… Погляньте, як посиніли… Удар може вхопити…

Троє штаб–офіцерів, які стояли за спиною бригадира, поопускали погляди. Вельямінов налився бурякове й заревів уже зовсім не до речі:

— Я вам указ!

— Тільки неправа людина може кричати. Ви не поважаєте наших законів і не поважаєте своїх. Мені соромно таке слухати. Мав вас за просвіщенну людину, а ви маєтеся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся самі, не соромте честі мундиру свого. Йдіть звідси добром. Про все я повідаю його величності. І, зрештою, готовий будь–якої хвилини, хоч і зараз, задовольнити ваш афект лицарським звичаєм, який і ми, козаки, знаємо.

Вельямінов удав, що не почув останніх слів.

Полуботок відав: все, що чинить Вельямінов, то за таємним велінням царя, яке бригадир і виконує. Це не людина, а державний батіг, і він не зупиниться. Наступає тяжкий час лютого двобою з стодужим змієм, яким є російська державність.

Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому стислося, і, щоб хоч на мить відволіктися від тих думок, не датися на підмову царського посіпаки, адже він пащекував ще й для того, аби викликати його на сварку, аби Полуботок необачно сказав щось у бік царя, Москви, підвівся й подивився на євангельську картину, на якій двоє сіячів сіяли зерна. За ними йшли білі птахи й клювали ті зерна.

— Ми люди мирні, — мовив гетьман, звертаючись поглядом до штаб–офіцерів. — Ми ратаї, тільки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми завше захищаємось, а не нападаємо. Така нам випала доля. Ми сіємо зерна для всіх, хто йде до нас з миром. І для птахів небесних також. І живемо в злагоді з Богом та законом, який є Божим, праведним. Подумайте об сім.

Я бачив, як по тій розмові гетьман вийшов на подвір'я, пройшов на вал і став під кленом. Я бачив, як приклав він до серця руку й зітхнув. Він звик ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то тільки закладатися, а не нападити. Важкі це змаги, і — ніякої світлини попереду. Він обвів поглядом хати і сади на передмісті, річку й заріччя, темний ліс на овиді. О, як він любив цей свій край, о, як бажав йому добра, хотів його захистити. Віддавав йому в офіру всі свої сили й життя.

* * *

Бій розпочався лютий, жорстокий, нещадний. Не свистіли шаблі, не гримали гармати, але втрати були не менші, ніж в найкривавішій битві. Хиталася під ногами твердь, але це помічали не всі. То більше, по тій стрічі Вельямінов зрозумів, що програє у словесній змазі, та й інші факції вимагали обачності, обережності. Ніштадтський мир, день ангела Катерини, Петрової жінки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто вдавав, що святкує. Старшина знала, що в Пітері буде відомо, як справляли день ангела цариці, отож гримали гармати й хитрий Троцина орацію тримав, у якій порівнював царицю з орлицею, а її чоловіка з орлом, котрі сидять на високому піднебесному сідалі й оглядають свої володіння.