ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 78

Стаття п'ята не лишала ніяких сумнівів:"…Панове воєводи, які по давніх президіях залишаються, аби до жодних порядків і справ полкових та міських стосунків не мали й замків полкових і людей малоросійських собі на службу не брали, так і те, аби місцевим людям і самі собі в справах, що приключаться, управи без нашої старшини не чинили. Гарнізонів нових по містах малоросійських тепер, коди супротивника подолано, у вітчизні нашій не ставити". Відповідно цього пункту цар написав:"Воєводам, які перебувають в Україні, за давнім звичаєм, указом його царської пресвітлої величності підтверджено, аби людьми малоросійського народу не цікавились і прав їхніх та вольностей не порушували, і в суди та розправи їхні не втручалися, й до кого з малоросійських людей у кого справа буде, з дозволу тих міст полковників і старшини по справедливості й правах їхніх чинити".

У пункті першому стати Скоропадського від України писано:"…при обранні й настановленні мене на гетьмана в Глухові обіцяти ствердити і оберігати наші військові вольності, права й порядки наші, які були від пресвітлих самодержавців Великоросійських государств всьому війську дані й стверджені". На березі навпроти цього пункту Петро написав:"Права і вольності і порядки військові від попередніх великих государів царів Всеросійських і від моєї царської величності попереднім гетьманам в статтях начертані і особливо на які вказав гетьман Богдан Хмельницький з малоросійським народом в грамоті своїй, за підписом своєї монаршої руки при настановленні пана гетьмана в Глухові на гетьмана уряду генерального вже підтвердив, і онінині підтверджую і обіцяю непорушне дотримуватися їх по милості моїй монаршій. 1709 року, іюля 17 дня". І ще один напис нижче:"Малоросійський народ віддавна милості царської величності мав і нині має всі привілеї та вольності й свободи паче всіх інших народів. Про це міцний наказ учинено".

Нині цар відрікався від власних слів, брехав, як останній захланний писарчук поганенької сільської управи. Перебріхував Хмельницького, перебріхував власні статті, підписані власною рукою. Старшини звіряли статті, похитували головами. Списавши на окремі аркуші, послали в Сенат, а також понесли в колегію. Поніс сам Полуботок. З ним були Жураковський і Чарниш, а також Биковський, котрий переписував статті. У Вельямінова застали полковників російських полків Кошелєва та Ушакова, а також майора Лихарєва. Полуботок розіклав на широкому столі папери й попросив, аби прочитали написане. Взявся читати Ушаков, у нього був густий бас, полковник гудів, наче дзвін. Вельямінов слухав удавано байдуже і вдавано неуважно дивився в вікно. Але по скритих в очах жовтих іскорках, настовбурчених вухах було видно, що дратується. Коли Ушаков скінчив читати. Полуботок сказав:

— Може, вам незнайомі ці статті, вони стверджені й освячені високими царськими клятвами. Тепер ці статті порушуються.

Ушаков і Кошелєв зніяковіли, статті справили на них враження, Вельямінов підвівся й проскрипів високими блискучими чобітьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду.

— Онії статті писані старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то здається, що так, а з іншого — ні. Інтереси держави і час вимагають насамперед взяти до уваґи останнє.

— Час? Він тихий нині. З шведами укладено Ніштадтський мир, — сказав Полуботок.

— Що ми знаємо про час? Що ми знаємо про неприятеля? — крутійствував Вельямінов. — Про те відає тільки імператор. — Жовті кільця перуки — невідь чиєї дівки волосся, зрізане з живої чи з мертвої, — звивалися на зеленому мундирі. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на підпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статті навиворіт, захищали неправе діло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокійно й однак наступав. Сперечалися до обіду, ні до якої згоди не дійшли, та й не могли дійти. Гетьман це розумів. Розійшлися, обмінявшись на прощання дошкульними словами.

Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зійшлися вся генеральна старшина, полковники, родичі покійного. Ледве розмістилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямінова з прокурорами. Він таки не хотів розмиру, не хотів війни.

Вельямінов розумів, що відмовлятися йому не випадає, відмова виставить його у лихому світлі; сидів в одній світлиці з Полуботком, прокурори банкетували в іншій, з міською старшиною. Анастасія Марківна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горілка була міцна, меди солодкі, двоє прокурорів сп'яніли, і їх довелося одвозити на возі.

По поминальній учті опечатали гетьманські клейноди, скриню віднесли до Генеральної канцелярії.

Незабаром настало свято Преображення Господнього, в Глухові це було храмове свято, за давньою регулою, обід давав гетьман, і Полуботок знову запросив генерала з його свитою.

Вони ще якийсь час віддавали один одному ґостину: Полтавська вікторія — банкет у Вельямінова, свято Успення — в Полуботка, тезоіменини імператриці — у Вельямінова, храм Різдва Богородиці — в Полуботка. Все те йшло з руки гетьмана, він знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей за святим хлібом. Вельямінов жував український хліб і думав свою — цареву — московитську думу.

На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Він взяв з собою й мене. Яків Маркович жив при батькові, який на той час найдовався у Дербентському поході. Обійстя Марковичів над Сулою — розкішне, з нього видно все Засулля — широкі луки й ліси, оповиті голубим серпанком. Понад Сулою великий сад і город, таких городів я, либонь, більше ніколи не бачив. Гарбузи вилися по плотах, по тичинах, по деревах, на баштані кавуни, неначе велетенські казани, мак стіною, огірки та цибуля й квасоля на тичинах, а понад самою водою коноплі, як ліс. Під конопляними хащами зустрівся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене, і я зрозумів, що Оленка не знає, що діється в моєму серці. Бо зачіпала жартами й збиткувалася, а я не міг відгадати чому. Я живу з молитвою про Уляну в серці, нащо я їй і чого їй від мене треба? У неї багатство, в неї удатний чоловік… Я тратився й ладен був утекти в коноплі, сердився. Яків приймав високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас поштиво, шанобливо, й виходило це в нього просто та гарно."Батечку, батечку, — за кожним словом, — а йдіть–но сюди, подивіться на нашу спальню нову, білу, купив за сорок три золоті, йдіть–но сюди, погляньте на цибулю, такої немає ніде в світі, аглицька, привіз купець заморський, візьміть ось цю книжку:"Правдива новина і жахлива історія, випадок з нашестям відьом і диявола в місті Дінбурзі…", книга дуже стара, по–німецькому писана…"

А що обоє знали ще й по–латині, й по–польському, кохалися в книгах, Оленці не одразу вдавалося відірвати їх від тих книг до обіду. Показував Яків гостям зброю: ковані сріблом булдимки та флінти, й карабіни прості, пістолі в золотій оправі, водив не двору господарському, де вози та плуги, і сохи волові, цілинні, і якось так розповідав, що всім було цікаво, хоч бачили той реманент сотні разів. Особливо впивався зброєю, то була поезія, а не зброя, надто мисливська — німецькі та французькі рушниці з найкращої сталі, інкрустовані золотом, з неймовірно точним боєм. Сподобалися рушниці гетьману, і Яків подарував йому одну, найкращу.

"Батечку, батечку", — слова перекочувалися у нього в роті, неначе горішки, на суворому обличчі гетьмана раз по раз ясніла усмішка. В тісному колі, за столом, саме Яків давав напрямок розмові. Наводив усілякі приклади з давньої та недавньої історії й казав, що вольним людям краще померти, аніж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рішуче струшував головою, і чорні кучері злітали вороновим крилом. А тоді враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: стає перед школярами, випрямиться — "Ферть", руки вгору — "Пси", опустить — "Ща", й учні завчають те, й потім, навіть у церкві, як трапиться їм у псалтирі, скажімо"пси", скидають руки догори, а миряни нічого не розуміють, дивуються. Гості сміялися, сміявся Полуботок. А далі розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не міг уявити Якова на полковницькому уряді, а він вже правив цей уряд другий рік, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замість себе. Щоправда, козаки ремствували, казали — надто молодий, позаочі називали"новохрещеним жидом". Диво, Андрія Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидівської крові вдвічі більше, ніж у Якововій.