ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 7

Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:

— А це що таке? Тур, пішов геть!

Тур випустив полу моєї свити–кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.

— - Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.

— Ти хто такий? — запитала Уляна.

— Я?.. Н–не знаю, — вичавив крізь неслухняні губи.

— Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?

— Шапку шукаю.

— Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

— Ну… Вітром здуло… Йшов по вулиці. — І враз, не знаю, | як те сталося: — Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз… — Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.

— Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?

Її очі сміялися.

— Який я зарізяка… Шапку шукаю…

— От капосна шапка. Де ж вона?

— Оно за кущем…

— То бери її…

На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.

— Тато!

Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського, саду! Розкажуть батькові… Знеславив дівчину… Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.

— Ховайся! — прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скорше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.

— Це ти, дочко? — пролунав хрипкуватий голос. — Що ти тут робиш?

— Гуляю, тату.

— А з ким те ти розмовляла?

Я онімів, відтак поліз ще далі в кущ. Затріщало галуззя, кілька колючок взялося мені в голову.

— Що то таке?

— Пес, — відказала дівчина. — Рябий пес. Чужий. Гарчить.

— Звідки він тут узявся?

Ще кілька колючок впилися мені в щоки, і я чи то застогнав, чи захрипів.

— Справді гарчить. Ходімо звідси, доню, — сказав гетьман. — Цур йому. Зараз покличу сторожів.

Зашелестіла трава, далі кроки затупотіли по доріжці. Я над силу вирвався з аґрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кіт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.

Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти..

Коли повернувся додому, навіть Оленка помітила, що зі мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступні дні не звіяли гризоти з моєї душі, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звіявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, і стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не міг і подумати про кохання, це було б просто смішно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманівну. Цур і пек, і сто кіп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нікомуі І піти до них на подвір'я. Он Оленка бігає майже щодня. Ну що ж, посміється гетьманівна, ну що ж, покепкує…

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожаті й мовби знічев'я зайшов у двір. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справді здибали там гетьманівну. Вона плела вінок із квітів, із звичайних жовтих кульбабок, і раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся — мені здалося, що то гармонія.

— Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван…

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

— А він не кусається?

— Хто? — здивувалася Оленка.

— Ну, він. Тільки гарчить?

— Тю на тебе, — мовила Оленка й прикусила язик. Вони — подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка — сміхотунка, Уляна ж — гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.

— Отже, не кусається й не гарчить?

— Таке скажеш…

Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди. За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленці. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

—…А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога…

— Батько повезе додому, — буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника:

— Оленко, а йди–но сюди, я покажу тобі німецький крокіс. Схожий на наш, та не зовсім.

Оленка пішла, а по кількох хвилинах довкола неї згірш крокосу вився Яків Маркевич. Козак, парубок порпався з жінками на грядці.

Я ж сидів, неначе роздягнений злодій посеред ярмарку. Не знав, куди подіти руки, боявся дивитися на дівчину, не відав, що казати.

— Давай зіграємо в карти, — запропонувала Уляна.

Я здивовано поглянув на дівчину.

— Я не вмію в карти… Та й… у карти грати гріх. Надто дівчатам.

— Ти поглянь! А я й не знала, — насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. — А що ж ти вмієш?

— Власне… нічого.

— Зовсім нічого?

Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів — дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.

— Вмію співати на криласі… й так… Вмію грати…

— На чому ти вмієш грати?

— Та… на будь–чому, — сміливо випалив, бо й справді будь–який струмент ішов мені до рук. — На скрипці, на сопілці, на кобзі.

— Ну, це ми перевіримо, — діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід. — А що ти цікаве знаєш?

— Не розумію…

— Ось Яків розповідав про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава…

— Я… їх не люблю, — відказав тихо, переконано. — Вони — кровожери, убійники.

— А кого ж ти любиш?

— Бориса і Гліба. Святого Антонія Печорського… Я бачив, що. Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду–віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.

— А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? — правила своє Уляна.

— Ну, якби висвятили…'

— З тебе вийшов би хороший піп.

— Правда? — зрадів я. — 3 чого ти взяла?

— Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…

Я ріс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок і котився, котився вгору до серця.