ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 63

Прийшов на подвір'я, де зупинилися, розв'язав мішок, вийняв кобзу і, не соромлячись незнайомих людей, заспівав:

У пісні мовилося про те, що запопали козака ляшки–ляхи, забили його в кайдани, вкинули в темну яму… Не ставав я до бою з ляхами, не хапали вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став мені увесь світ, моя недоля повисла на моїх руках не згірше кайданів. Я таки справді уродився на біду та горе, й було в мене з тим козаком багато спільного:

І я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене ні неньки, ні батька й нікому мене обняти, приголубити, пожаліти.

Ніхто до мене не підійшов, одначе ніхто й не посміявся наді мною, і я грав довго.

Як задзвонили до вечірні, я пішов до церкви при дівочому монастирі. Мабуть, мене вела туди якась віща сила, а може, повела думка про черницю Улиту, я не забував і про неї.

…У церкві свічок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полі на покинутому току. Здебільшого молоденькі, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чім вони моляться? Кожна об своїм? Тоді для чого йшли в монастир? А поміж ними миряни, здебільшого жінки. Чомусь згадалася розповідь одного козака у поході до Валдаю про те, як його товариш, багатий і не зовсім молодий козак, нагледів у церкві молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помітила його, й перемовилися вони поглядами, він дожидався її в монастирському саду, вона вийшла й пішла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од ігумені, сливе викупив черничку, й вони повінчалися і жили щасно. Невідь чого спливло таке на думку, і я аж подосадував на себе та перехрестився.

У церкві іконостас — різьблений і позолочений, ікони в рясно вишитих рушниках, панікадило срібне й багато ікон у золотому та срібному окладі, мальовані добрими майстрами. Я не стільки молився, скільки роззирався, хоч і знав, що це негарно. А потім заспівав хор, голоси все молоді, шовкові, й чомусь стислося мені серце, й безмірна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спів підносить людину, кличе до Бога, а я аж зігнувся, аж хитався, підняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотів вийти, повернув голову, і в цю мить зліва, у лівому притворі, побачив… її. Так, допіру я себе обманював, я і йшов сюди, бо сподівався побачити її саме тут, у дівочому монастирі, пригадавши, що в Глухові вона ходила на молитву до дівочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут — вона мене не забула.

Мене обсипало жаром, серце застукотіло швидко–швидко, в очах замиготіли свічки, і я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором і страх охопили мене, я жадібно впився очима й щось шепотів, але то не була молитва. Уляна стояла в уборі, який так личив їй, — червоне з чорним, — червона хустка і кожушок з опушкою, обшитий темно–синім сукном, лице їй змарніло й видовжилося, під очима залягли тіні. Тепер вона була ще більше схожа на казкову царицю. Дівчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свічу, Уляна ввіткнула її в ставник перед Дівою Марією й хрестилася довго та щиро, довше, ніж звичайно хрестяться поважні полковниці. Вона не була поважною і не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорніша за будь–яку з них, і її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось."Боже, допоможи мені й заступи мене", — прошепотів я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свічки, хотів купити свічку й підійти до Уляни, і в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, і навіть не впізнав по голосу, але зрозумів одразу, що то — вона, повернувся, але на тому місці, де вона стояла, мелькали тільки чорні хустки та білі плями облич, далі гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черниці вже підсаджували Уляну в маленькі, вкриті килимом сани. Поруч сіла дівчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер відпустив віжки. Я прихилився до холодної стіни. Загріб жменею снігу й притулив до обличчя. Воно палало, сніг теплими струмочками розтікався між пальцями.

Хотів осудити себе й не міг, хотів проклясти й не проклинав."Я злякав її". Каяття перекраяло серце. Але водночас жаска, ворохобна, пекельно–радісна хвиля здійнялася в моїх грудях. Не гадав і не думав, що стільки в мені жаги, злості, мстивості, радості. Кохання вже давно не шматувало мою душу, одначе не вмерло й спалахнуло, неначе присипаний попелом жар під вітром. Я хворів Уляною, неначе невигойною раною. (Диво, але тепер, після тривалого часу, після її одруження, я називав її в мислях не Улясею, а Уляною, сам не відаю чому. Кохання мого не поменшало, але щось не давало мені вимовити це ім'я, як вимовляв раніше. Тільки іноді, іскрою від багаття, пролітало в думці — "Улясю"). Нині для мене важило тільки одне — пам'ятає, любить. Хоч… важило для чого? Для самолюбства, для самовтіхи?.. Можливо, й так… Я знав, що тепер можу жити спокійно, хоч мало б бути навпаки.

У цю мить сліпі старчихи на паперті заспівали"Святу п'ятницю", і я зійшов униз, до бузкових кущів. Вони стояли в колючому інеї, який творив з них дивний чар, а з високої берези вітер обвівав іній просто на мене.

Я прийшов на кватирю, й Семен не впізнав мене.

— Ти, бува, не випив? — запитав.

А я походжав по хаті та посміхався, а тоді взяв кобзу й заграв ні сіло ні впало:

Виливши в пісні жар душі, я зажурився. Відчув велику втому, ще й подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз сказав собі: доля не з'єднала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це не гріх перед Творцем.

Я більше не прагнув побачити її й з двору не ходив.

* * *

Від Ніжина до Бутівки ми добиралися три тижні. Коли лишалося вже зовсім недалеко, верст, може, десять, перед Городнею, сотенним містечком, нас захопила хурделиця, та така що ми ледве добилися до містечка, й сніги накрили нас там на цілих п'ять днів. Таких снігів я ще не бачив ніколи. Вони лежали вище тинів, врівень з стріхами, в садках, верболозах стриміли з–під білої бинди лише верхні патички. До колодязів, до хлівів люди пробивали довгі вузькі лази й не їздили по вулицях майже тиждень, поки сніги не затужавіли. Потім ми викопували сани з–під снігу, витягали їх на вулицю й виводили, виволікали туди коней і їхали обережно, бо то той то інший кінь провалювався по черево.