ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 60

Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні…. Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим — кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків.

Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля–недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:

І тоді я нахилявся низько–низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.

Співав я"Ой у яру глибокім"і"Коло млина червона калина", її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак — Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я"Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих козаків чотири думи — пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.

Полюбив бандуру…"Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная. Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?"Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони"визвілку"не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.

У неділю, в свята чумаки не їдуть ніколи, якщо трапиться поблизу церква, — всі йдуть туди, а немає її, помоляться біля образа Христа й святкують у степу.

Вечорами та в неділю або ж на свята чумаки люблять погомоніти про всілякі пригоди, а також про відьом, упирів, нечистого. Які ж то благословенні були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душі біль степом, небом, сонцем, і що далі ми від'їжджали від рідних країв, почував себе вільніше та впевненіше.

Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тій пісні:

Вельми рідко буває, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!

Випав засушливий рік, пожухли трави, втекла вода з балок, пересохли струмки… Пекельна спека, пилюка стоїть до самого неба. Важко водять боками воли, каламутні сльози течуть з їхніх очей, слина тягнеться з ротів і висить, неначе пасма бабиного літа. Не їдять воли й не п'ють, навіть якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми під мажами спраглі, зморені, сумні. Не співає жайвір, полишили широку долину бугай і деркач, подалися шукати кращого місця. Мовчить, розсихається чумацька порадниця — кобза, скривилася на ній кобилка, тріснув спідняк, пообвисали струни.

А потім пішов дощ. Йде день, і два, й три, й тиждень, і другий… Намокли чумацькі киреї, намокла, вся одежа, воложиться сіль у мажах, хоч і вкрита з усіх боків. Холодно й незатишно чумакам. Пріють у волів шиї, вкриваються кривавими виразками…

І знову засяяло сонце. За кілька днів піднялися трави, а з ними вилізла з землі саранча. І цілі хмари її летять з півдня, закривають сонце й падають на свіже зело, й воли не хочуть ступати по ворухкому, смердючому килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять сірку — не допомагає нічого. Слава Богу, поминули цю гидь. Попереду Самара, маже чумак дьогтем сорочку від чуми та гадини, дістає з дна мажі рушницю та шаблю — проти розбійної ватаги, проти татар, коша, який складає свої неправі домагання, востаннє гаряче молиться чумак у церкві, щоб уберегли святі його й скотину від морового повітря, а вже попереду Кінські Води, сорочку він просто втоплює в дьоготь й знову молиться до прихиленої до підтоки іконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв смертної плати за проїзд, і щоб не гнули великої плати татарські диздарі, імани, каймакани, і щоб сіль сіла добре, й щоб не поламалися мажі… Чумаку доводиться молитись багато, а часу має обмаль.

Чотири рази — двічі туди й двічі назад — проїхали ми того ранку повз Перекопську вежу. Мали пригоди малі, більші й великі. Як верталися першого разу, пропала в одного чумака свита, а в ній тхорик з грішми. Ватаг учинив трус — перегортали сіль у возах, потратили чотири дорогі погожі дні і знайшли пропажу в одному з Яцькових возів. Мав ватаг судити парубка, який зізнався, що хотів женитися і вкрав ті гроші на весілля, бо ж бідний; і до чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б чумаки, але наш добрий ватаг не захотів класти на душу гріх, узяв паляницю хліба та дрібку солі й сказав:

— Нехай тебе святі хліб та сіль судять. Оддай гроші та йди від нас.

Яцько кинувся цілувати ватагові руку — бо ж боявся, що пропаде сам у степу, й той махнув рукою:

— Їдь назирці.

Але хіба йтиме восьмеро волів осібно від тих, з якими звиклися за довгу дорогу? Тож і їхав Яцько в хвості валки.

І помер зненацька, легкою смертю, — увечері заснув під возом і вже не встав, — старий чумак Забіла, помер у татарському степу, біля самого соляного озера (натягався цебрів, набовтався в солоній воді), й стояла спека страшенна, й нічого не лишалося, як поховати чумака в степу, в чужій стороні, й довелося мені самому відспівувати покійника, кропити святою водою, пляшечку якої мав ватаг, читати в степу під палючим сонцем"Святий Боже…"Може, це й гріх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи на своїх отавах дванадцятеро наших волів, і прийшли ми до їхньої слободи, й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас, а ми з рушницями та шаблями супроти них, й, може б, полягли там усі, та наш мудрий ватаг, кинувши рушницю, пішов до волохів голіруч, й торгувався довго, соромив і присягався, й виторгував волів за двадцять чотири шаги, хоч спочатку волохи правили по два срібні таляри за вола.