ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 57

Я хворів довго й мав час подумати, одначе нічого нового не надумав, вирішивши й далі уникати спокус та не боротися зі стихіями життя. Одначе, як виявилося, наші бажання від нас не залежать.

У кінці місяця жовтня, одразу після другої Покрови, ми прибилися в село Комишня, а правильніше, нас просто туди прибило, ми попали під таку зливу, якої я ще ніколи не бачив. Громи не гули, а тріщали, били понад самою головою, блискавиця в'язала смертельні зашморги перед самими нашими обличчями, ми брели по коліна в воді, яка несла жовте й чорне листя, паліччя, солому, а на одному з горбів вода понесла вулики, й вони котилися вділ, у рів, у рови перетворилися й вулиці села. Я часто хрестився, біг за Милею, який ішов попереду, тримаючи в одній руці чоботи, в другій ліщинову палицю, якою промацував дорогу. Стояла сутінь, хоч було тільки за полудень. Ми попросилися до першої–ліпшої хати, й нас впустили. Дали борщу гарячого (а Милі ще й корячок горілки), й там ми обсушилися та переночували.

Мабуть, то був злий кпин долі або й підступи нечистого, що нас там так гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потім часто думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звідти, з тих днів — усі мої нові рахуби, всі злигодні, піднесення й падіння, й те, ким та яким я став, і думи, аж по сьогодні, також беруть початок звідти. То був берег, від якого багато разів відпливав і до якого багато разів вертався, біля якого потопав і на якому рятувався, на якому спізнав усе, що може спізнати в круту годину людина.

А розпочалося все просто, й ніщо не віщувало ніяких прикростей. Та вони й з'явилися не одразу, а по якомусь часові, як приходить повінь від великих снігів.

Вранці стояв туман, а потім він розвіявся, й засяяло сонце, земля запарувала, наче напровесні. Це був один з небагатьох для пізньої осені теплих днів, у які особливо не хочеться думати про зиму, сніги, люті морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся її, бо ж не знав, як і де її переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасі трохи грошей, але потрібно було приробити ще. Гроші я тримав при собі, і Пилип поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолів тільки його), що не забере їх у мене на горілку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама чекала на нас. Комишнянський війт Федір Дирда почав годити нас за добру платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота — легка, й ми спочатку подивували, що ніхто не став на неї, дізналися про все пізніше.

У кінці села стояв загороджений новеньким тином, у який врубано двоє воріт — два виїзди, — чималий пляц поля, а на ньому — недавно поставлена, хоч і не нова, звідкілясь перевезена, комора й лежало кілька куп деревини, добрячої деревини, на хату. Комору, а в ній збіжжя, а також дерево й припоручив нам стерегти війт. Він не сказав, чий у коморі хліб і чиє дерево, але суворо наказав пильнувати, нікого не пускати й виконувати веління тільки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також сказав, що надішле нам у поміч ще двох сторожів.

Комора мала чималенький навіс, ми заставили його з одного боку дубовими та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло, в якому здебільшого й товклися, одсипалися після мандрів, їсти нам носила якась жінка, вже немолода, синьогуба, з лишаєм на бороді, мовчазна й пісна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона німа. А в селі щось діялося, щось чинилося, тільки ми не знали що. По вулицях походжали козаки, вони тримали в руках кілки, їхні киреї відстовбурчувалися з лівого боку, неважко було здогадатися, що там шаблі. Козаки сходилися в гурти, жваво гомоніли, розходилися по хатах й виходили знову, бігали з двору в двір жінки, також в строї хоч і не святковому, але й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту, всі замовкали, поглядали в наш бік підозріливе. Сказати правду, нас все те не вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.

Вартували ми вдвох чотири дні, а на п'ятий прийшов у допомогу ще один вартівничий — Петро Красюк, — підсусідок сотенного хорунжого Семена Передерієнка, — тільки його й зміг погодити війт. Який то сторож з Красюка, ми побачили одразу, — він шкандибав на обидві ноги, й не мав пальців на правій руці — ноги й руку одморозив у хурі, — ще й шепелявив, так що ми довго не розуміли, що він говорить. Всенький день Красюк спав під піддашшям комори, а на ніч вшивався додому.

Незабаром ми довідалися, що й од кого стережемо, й чому панує таке піднесення в селі, й чому ніхто не годиться в сторожі.

Чимало літ сидів на багатому гадяцькому полковому уряді зять гетьмана Скоропадського, полковник Іван Чарняш, благоденствував і багатів, попивав улюблену тернівку, множив статки. Ні розумний, ні дурний, ні добрий, ні злий, але завидющий та жадібний, гріб усе до себе обома руками. Пригріб чималенько грунтів, лісків та лужків, млинів і винокурень, покривдив чимало вдів та сиріт, відбираючи ті грунти, а також посполитих і навіть козаків. Чинив то нахраписто, навально, то хитро та підступно (скоїть людина умисний чи ненавмисний злочин, а відкупляється грунтами або, й не вчинявши злочину, заплутається в судейських сітях), а то й просто скуповував довкола наміченого в загарб шматка поля грунтики, й врешті опиняється те поле обкопаним з усіх боків, ні підійти до нього, ні під'їхати, мусить чоловік продавати, погоджуватися на ціну, яку давав полковник.

Комишня — село рангове, віддане полковнику на уряд, за козацькими законами підсусідки та посполиті мали платити чинш по своїх статках — від двох копійок до двох талярів, а також косити на військо сіно та возити дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тільки посполитих, а й козаків, і приневолив селян до двох днів роботизни та осенщини. Простакуватий з вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про гроші, грунти, ставав до ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинці в Чернишівку й записав на себе, спрямував у свій ярок річечку, й вона перестала крутити громадські млини, що стояли на ній, а крутила тільки його, Чарнишеві, й тепер селяни везли збіжжя в Чарнишеві млини та круподерні, відпускав на слободи селян, котрі, поселяючись там, десять літ не платили чиншу, а грунти лишали йому, Чарнишу. На тій вузькій прибутковій стежці придбав мало друзів і багато ворогів. Лютим ворогом Чарниша став колишній комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зі свого уряду; на сотенний уряд Чарниш посадовив Івана Крупку. Яценко вар'ював найдужче, намовив козаків ходити при шаблях, погрожував:"Тепер маємо час за себе говорити. А Чарниша я ще побачу на шибениці, він мене безвинного три дні на арматі тримав, аж мусив я там, на арматі, й нужду справляти".

Яценко — чоловік розуму маленького, значно небезпечнішим для Чарниша був Опанас Кіцеш, сотник села Ковалівки, серб, волошин, як і новий полковник Милорадович. Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами завжди є близькі люди, родичі, вони знають найбільше і заздрять найдужче — з найсолодшого винограду виброджує найміцніше вино. Десять літ тому у Чарниша помер рідний брат Тихін, лишивши двоє сиріт, сина Івана та дочку Зиновію. Чарниш видав Марину, братову, за Кіцеша, й той посів сотенний уряд, а також господарство покійного Тихона, прибравши все до своїх рук. Незабаром у нього з Мариною народився син, люди подейкували, що то Чарнишів гріх, одначе Кіцеш на те тільки посміхався, з Чарнишем родичався, водив дружбу. Він приїхав голий, мав двоє коней та зброю, й більше нічого, тепер почав швидко багатіти, застаткував. Ковалівці написали кілька скарг, що всі військові й городові повинності Кіцеш присвоює собі, а їм потім доводиться платити вдруге, й що життя за ним не стало, він жадібний та немилосердний без міри, одначе ті скарги потрапляли до Чарниша. По шести роках померла Марина, й стався в Кіцеша з Чарнишем розмир, який переріс у люту війну. Чарниш оголосив себе опікуном дітей покійних брата та Марини й відібрав у Кіцеша маєтність, а далі, дізнавшись від своїх вивідників у Ковалівці Дем'яна Іваненка та Семена Драби про те, що Кіцеш хоче повернути маєтність зброєю (Кіцеш провідав, хто доносить Чарнишеві, й побив вивідників та хотів порубати їх шаблею, проте їм вдалося втекти), наказав схопити Кіцеша та замкнути в фортеці, де той і просидів три тижні.