ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 35

Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, відтак вернувся в двір, пройшов повз оторопілу мачуху до хати й рішуче зняв з кілочка на покутній стіні стару темну бандуру. Це була ще дідова бандура, в свята, іноді і в неділю батько бувало грав на ній. Грав тільки жартівливі пісеньки, здебільшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пісеньок. Й мені те подобалося, а мамі чомусь ні, вона червоніла, щось таке казала, а сердитися не вміла. Я намагався запам'ятати стрій і лад батькових пісеньок і потім потай знімав бандуру, але в мене нічого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурі, але він навіть не удостоював мене відповіддю. Та й рідко кого з сусідів чи родичів удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрісний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обійшли урядами і маєткостями. Уряд генерального хорунжого справді не вельми значний, не те що уряд судді, писаря чи обозного. А те, що він нажив, пішло прахом ще при Мазепі. Але, як я тепер розумію, на щось більше мій батько і не заслуговував, був важкодумом і упертюхом.

Мій погляд упав на підвіконня, там лежали мій псалтир та ще якась книга, я взяв їх і разом з бандурою вклав до шкіряної торби, яка висіла в сінях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить відчував себе безмежно спустошеним, аж безтілесним, і безтілесність та була не легкою, а безтілесністю каменя. Почувався одиноким і самотнім, як обгорілий дуб серед поля, як фігура–хрест при дорозі, що похилився на яр. Під тим хрестом поховані великі грішники, сотничиха та її коханець, мірошницький син Іван — сотник запопав їх неподалік від цього місця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчаків, лячну, гарячу цікавість, страх, тепер же лише нагадав мені про марність людського життя та навіяв ще більший смуток. Скрипіла на дорозі гарба, мукали корови, вертаючись з паші, череда обкурила мене пилюкою — світ жив і відлунював тисячами згуків, але ті згуки не зачіпали мене, обпливали, вилущуючи в ще більшу самотність. Я стояв беззбройний перед світом, розумів це, здушено хвилювався, не знав його законів, нічого не вмів, мене навчили тільки молитися, складати вірші та коритися Богові, й мене на мить охопив розпач. Навіть дві далекі подорожі мало що поміняли в мені. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по моїх щоках, а в голові низалися якісь рядки, і я шепотів їх пошерхлими губами:

Зашуміли бори, забриниш ріки,

Помер вітець–мати — сирота навіки, —

Померли сестри, померли брати,

І пішла сирітка по світу блукати

По світу блукати, мамуні шукати

Не знаю, звідки бралися ті слова. Звідай взялися бори та ріки, таких віршів ми в колегіумі не писали, ми там віршували про святих угодників, біблійних героїв, а тут була сирітка, яка пішла блукати в широкий світ.

Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечі міх і пішов світ заочі, поклавши більше ніколи не вертатися на старі шляхи. Як буде, так і буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бідою…, з своєю любов'ю. Вона єдина не зів'яне в мені й не забудеться ніколи.

Поминув хутірець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листі, який ріс на могилах. Могилки старі й нові… Одна — зовсім свіжа, при самій дорозі. В тих могилках лежать всі — щасливі й нещасні… Ті, що їх кохали, і ті, що їх не кохали, ті, які обманювали, і ті, які жили чесно… Всіх урівняла смерть.

Ця думка не розрадила, а тіль–тіль заспокоїла мене.

Частина третя

ОЙ НЕ ПУГАЙ, ПУГАЧЕНЬКУ

Важко ступити перший крок по дорозі. Молодість тим — і хороша, що навіть у найбільшому горі не знає довгих вагань і страхів, бо не знає справжніх обширів зла та підступу. Світ повен невідомості та ваб, і хоч я боявся їх і давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозі, пообіцяв собі ні в що не втручатися, ні до яких товариств, складок не вступати, в мені поза моєю волею кільчилися зерна того гірко–вабливого зела. Мені здавалося, що повільно вмираю, я нічого не хотів, але щось у мені само по собі притлумлено сподівалося спізнати нехай не принади світу, а їхню гірку отруту, й забутися в тому. Ми всі хочемо зачерпнути гріха й лишитися чистими, тільки одні зізнаються в тому й наставляють пригорщі, вимагають, допинаються, інші ж чекають, коли він сам візьме їх у свій полон. Тоді вони не винуваті!

Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога — вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного — волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по–німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.

Проте дуже швидко мені довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозі їсти хочеться набагато дужче, ніж навіть у бурсі. Голод дужчий за всі твої думки, бажання і прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного — два останні. А ще наступного, опівдні, сидів на траві біля тину в шинковому дворі й жодна сила не могла змусити мене відвести погляд від макітри, яка стояла на столі під вишнею і з якої четверо козаків неквапливо їли лемішку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлів. До пива був байдужий, а запах лемішки викликав болючі спазми в горлі. То заплющував очі, то знову відкривав їх, намагаючись не дивитися в бік мальованої макітри, але те було понад мої сили.

Козаки сиділи в кунтушах, порозстібавши верхні гаплики, пріли, лемішку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пірнали в макітру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помітили мене і зауважили мій голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такі здорові, дужі люди не помічають голодного кошеняти. Гомоніли про якихось волів, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пір'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волів взагалі важко дістати, зкуксуватілася худоба, та, врешті, один з козаків — з ближчого до мене краю столу — повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорідний кавун на баштані, голову й лінькувато запитав:

— А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?

— Спудей, — відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку. — Миркач.

— Спудей, — здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак. — Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.

Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду — ті ж спудеї–миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками–пиворізама, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й трохи затинаючись, сказав:

— Одбився од гурту. А кунтуш — батьків.

— Це — кепсько, — тягуче, знічев'я волік балачку козак. — Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих… Чи захворів… То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?

— Фару. Інфиму… — белькочу я.

— А чим?таки заробляєш на хліб?

Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі — на батьковій кобзі — незнайомих людей, та й не мав я на те права,"визвілка", щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші…