ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 103

* * *

Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя–буття, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами — за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.

Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі таємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.

Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.

Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це — вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив:

— Сідай.

Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.

— Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна, — нараз мовив. — Стаєш козаком. А батько боявся…

— Се путь не моя, — одповів. — Але іншої не маю.

— А хто знає, де наша путь? — підвів голову. — Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване… Хотів стати вченим богословом… Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося… Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи… Нудний я, Іване, чоловік.

Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.

— Матір… не забув? Я похилив голову.

— Неземна вона була… Іноді–повеселіє… А тоді як затужить, засумує… Їй би в монастир… А вона сплодила тебе… Пробач… І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна… Любов — се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці… з голубої глини.

— Про вас сього не сказати… — Й знітився.

— Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг. Пробач… се не гординя — більше нікому… Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.

Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:

Ще я проспівав"Ой у лузі над водою калина цвіте"та"Прип'яв коня до пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:

Він так і сидів, високо підвівши голову, ліва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя.

Не скажу, що я співав того вечора гарно, щось мені муляло, щось мене долягало, але коли співаєш одній людині, та ще ту людину любиш, співаєш особливо, мовби передаровуєш їй пісню з осмутою власної душі, і пісня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох.

І ще попросив мене гетьман заспівати про отамана Матяша. Либонь, він радився сам з собою, виважував у душі свій важкий рішинець. Бо ж пісня весь час вертала його до того самого:

Ще тільки я почав співати пісню–думу про Матяша, до світлиці зайшов Іван Романович, канцелярист, який приїхав від війська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилі суддя гадяцький Григорій Грабянка, писар полку Черніговського Іван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький і останнім — Микола Ханенко. Він щільно причинив двері, либонь, знав — більше ніхто не має заходити. Старшини неквапливо сідали на лавах, декотрі повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.

Я скінчив грати, запала мовчанка. Гетьман підвівся, а тоді усміхнувся, поклав мені на плече руку: