По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 6

Хлопець замовк. Він, очевидно, був засмучений тим, що приніс тільки невеселі вісті й нічим не міг потішити полковника.

— Як німці ставляться до поляків? — порушив мовчанку Горяєв.

— Так само, як і до українців.

— Забирають хліб, виганяють молодь у Німеччину?

— Звичайно! Все те саме, а може, й гірше…

— Чому ж українці й поляки, замість того, щоб бити один одного, не об'єднаються й не виступлять проти спільного ворога?

— Такі спроби були, — сумно сказав хлопець. — З'являлися по селах листівки: «Поляки, українці, об'єднуйтеся на боротьбу проти німецького фашизму!» А тут уночі хтось напав на українське село, спалив декілька хат, минуло три-чотири дні — хтось спалив польський хутір, вирізав цілі сім'ї. І пішло!

Почувши про нічні напади, Горяєв кинув швидкий промовистий погляд на Оксану. Але дівчина так і не зрозуміла точного значення цього погляду: чи то полковник хотів підкреслити важливість цього факту, чи нагадував їй про те, що він сам розповідав їй до зустрічі з Ярославом.

— Я думаю, то німці самі так підстроїли, — продовжував Ярослав. — Бо хоч між нами й поляками стара ворожнеча, але до такого не доходило. Так і люди деякі по селах кажуть, хто розумніший.

Хлопець запитливо глянув на полковника, чекаючи, як він оцінить висловлене припущення.

— Бачиш, Ярославе, це старий класичний прийом завойовників, — гірко промовив Горяєв. — Розділяй і володарюй! Розділяй, нацьковуй одне на одного підкорені племена, народи, не давай їм об'єднатися й володарюй над ними. Засіб старий, а діє й понині. Люди нічого не навчилися!

Полковник сердито пройшовся по кімнаті. Зупинився біля столу, дістав з папки якийсь малесенький конвертик, похмуро, стиснувши зуби, подивився на нього й поклав назад.

— Ну, добре, Ярославе… Дякую за розповідь. Скажи, тобі вдалося побувати в своєму селі?

— Побував… — неохоче відповів хлопець. — Три дні жив удома, на горищі.

— Як сім'я? — поцікавився Горяєв. — Всі живі, здорові?

Ярослав облизав губи, опустив голову.

— Бачив матір, сестру… брата… — вимовив він тихо насилу. — А тато… Тата нашого немає вже живого. Вбили…

— Німці?

Коротке зітхання, подібне на стогін людини, що намагається перебороти біль, вирвалося з грудей хлопця.

— Ні, наші, свої… — ще нижче опустив голову Ярослав. — Я щойно пішов із села, мама розповідала, як тут з'явився син нашого попа… Теж Славко — Ярослав Лукашевич. З ним п'ять чоловік, наші люди, я їх усіх знаю… Схопили тата, витягли на гостинець і почали бити дрючками по голові. Потім кинули на дорогу під гусениці німецьких танків. Ну, а Михась, молодший брат мій… Також, вважайте, загинув. Зараз він у бандерівців, у сотні.

Ніколи ще Оксана не бачила Горяєва таким схвильованим. Затамувавши подих полковник дивився на чубатого хлопця, видно, вражений усім тим, що від нього почув. Обличчя його поблідло, закам'яніло.

Ярослав підвів голову, він уже оволодів собою. Розуміючи, що Горяєв чекає його пояснень, він зітхнув, безпорадно розвів руками.

— Нашому Михасеві вісімнадцять років. Бачив я його, правда, вночі, в темряві, розмовляв з ним. Плаче… Він мене любить, я для нього — все. Я його соромити, лаяти почав…

Сльози потекли з запухлого ока Ярослава, й він почав стирати їх брудним пальцем з щоки. Горяєв нагнувся, дістав з шафки пляшку горілки, вдарив у дно долонею, вибив корок. Горілка забулькала в алюмінієвих квартах.

— Вип'ємо! — сказав полковник, роздаючи кварти, й скупо усміхнувся. — Тост той самий: «Смерть фашистським загарбникам!»

Цокнулися. Ярослав випив, не схотів закушувати, тільки витер губи рукавом піджака.

— Ось як сталося з Михасем, — сказав він гірко. — Наше село майже біля самого кордону. Коли почалася війна, Михася вдома не було, чорти його з шкільною екскурсією в Перемишль погнали. Аби був дома, він би зі мною теж на Схід пішов. Ну, а мені чекати не можна — німці близько. Тато кажуть: «Іди, а то пізно буде..»

Я пішов, а Михась лишився. Незабаром після того, як тата вбили, пройшла селом чутка, що я загинув у дорозі від німецької бомби. Михася почали тягати в поліцію, допитувати. Потім у Німеччину забрали, — він з дороги втік, повернувся в село, ховався в схроні. Довідались про це бандерівці й сказали йому — хочеш жити, йди в нашу армію, добуватимеш українську державу від Сану до Кубані, а не хочеш нас послухати — нарікай на себе. Він і пішов… Зараз він уже ройовий, і не Михась Ярош, а Чуб. Псевдо таке. В них усі під псевдами.

Ярослав замовк, очевидно, збираючись з думками, мимохідь глянув у бік мовчазної дівчини, намагаючись зрозуміти, хто вона й чому полковник вважав за потрібне, щоб вона була присутня при їхній розмові.

— Але як він настроєний, твій брат? — запитав Горяєв. — Став переконаним націоналістом?

Переможна, тріумфуюча усмішка ковзнула на вустах Ярослава.

— Такий переконаний, як я… Гадаєте, він забув, хто нашого тата мордував? Просив, благав, щоб я взяв його з собою. Куди я його візьму? Кажу: «Залишайся поки що в бандерівців, служи. Прийде час, ми за нашого тата розквитаємось…» — Хлопець запитливо глянув на полковника. — Правильно я розсудив, чи не схвалюєте?

— Схвалюю, — твердо сказав Горяєв. — Він мам може допомогти, твій Михась. Ще один розвідник. Скажи, важко було тобі… мандрувати? Не затримували?

— Було… Відпускали. Що з німого візьмеш?

— Як це?

— Я німим прикинувся. — Лукаві зморщечки променями побігли від веселого чорного хлопцевого ока. — Німий швець зі Львова.

— І ніхто не запідозрив?

— Ні. В нашого сусіда син моїх літ німий від народження. Я з ним дружив. От я його й копіював…

Несподівано м'язи хлопцевих щік сіпнулися, обличчя звело судомою, він замугикав, схлипнув, знову замугикав, ляснув рукою по халяві полковникового чобота, щось швидко показав йому на пальцях, схвально закивав і знову замугикав із стогоном, схлипуваннями.

— Зрозуміли? — запитав він, сяючи, коли сеанс було закінчено.

— Похвалив мої чоботи?

— Так! Сказав, що тепер такого хрому не знайдеш, не купиш. З-під поли за великі гроші продають барахло, шкіра поганого, кустарного виробу, тріскається, пропускає воду.

Горяєв, повеселішавши, обійняв хлопця, любовно пригладив його чуба. Обернувсь до Оксани, запитав майже хвастовито:

— Як?

— Захоплена, — засміялася дівчина.

— От, Ярославе, яке завдання, — сказав полковник, заклопотано глянувши на годинник. — Ця дівчина завтра буде там, звідки ти прийшов. Ти виспишся добре, а потім прочитаєш їй останню лекцію і приймеш залік.

Ярослав оцінююче суворо, з мимовільним жалем глянув на Оксану, ніби зважуючи її своїм поглядом, намагаючись угадати, чи зможе вона витримати те, що витримав він, чи вистачить у неї сил. Все-таки дівчина… Йому було по-чоловічому тривожно за її ризиковану долю.

Оксана, не вдаючись до захисної посмішки, витримала цей погляд.

Як тільки сержант, одержавши наказ улаштувати на нічліг прибулого, вивів Ярослава, полковник Горяєв подав Оксані малесенький конвертик.

— Отже, повернемось до Хауссера. В конвертику — стара поштова. марка. Філателісти кажуть, що таких марок збереглося небагато. Отже, річ рідкісна й коштує чималих грошей. Історія цієї дрібнички така…

3. БРАТ ЯСНОГО

Стефа лежала, вткнувшись обличчям у колючу стерню, тіло її здригалося від беззвучних ридань. Світлі кіски розв'язалися, впали на шию. Юрко тримав за руку кохану й, підвівши голову, похмуро, розгублено дивився вниз, на вогні.

Яскраві вогнища палаючих хат освітлювали село й ніби хотіли відігнати якнайдалі в поля пічну пітьму. Цегляний костьол, що підносився в центрі, здавався рожевим, відблиски полум'я билися в його темних стрілчастих вікнах. Було добре видно білі стіни хат, подвір'я, колодязні журавлі, горщики на кілках тинів, озброєних рушницями людей, що групами, й поодинці пробігали вулицями. Стрілянина, відчайдушні крики лунали все рідше й рідше; навіть собачий гавкіт почав змовкати — перелякані захриплі пси поховалися по закутках. Ревли корови в хлівах, тривожно іржали коні.