По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 18

Після комічного випадку з биком атмосфера змінилася, й задуманий ним спектакль з суворим судом міг би справити на вояків і командирів сотень зовсім не те враження, на яке Петро Карабаш розраховував. Та й його емоційний порив було зірвано, погашено. Все стало нудним, тяжким, яким було насправді. Він відчув себе злочинцем, убивцею сотень жінок і дітей, страхітливим, ненаситним упирем, що впивається людською кров’ю.

Петрові Карабашу на секунду стало страшно — він злякався самого себе. «Ні, ні, — подумав він квапливо. — Це хвилинна слабість, депресія. Це минеться… Я сильна й тверда людина. Лише такі люди, непохитні й жорстокі, що не бояться крові, можуть бути корисними для України, повернуть їй державність і славу».

Нарешті порядок було відновлено. Біля вбитого бандерівця знову стали на почесній варті двоє вояків.

Петро Карабаш почав говорити. Цього разу в його голосі звучала скорботна нота. Вони не бандити й не грабіжники. Їм не треба чужого, вони беруть те, що їм належало споконвіку, що в них відібрали. Хай поляки забираються до себе, в Польщу. Землі майбутньої самостійної, соборної української держави простягнуться від Сану до Кубані. Багато свідомих українців уже віддали своє життя в боротьбі з ворогом. Але в той час, як кращі сини України жертвують своїм життям, у їх лавах іще знаходяться такі несвідомі українці, які думають не про велику ідею, а про власне збагачення. Таких людей чекає нещадна кара. Чиста справа вимагає таких же чистих душ і рук.

Стоячи в строю, бандерівці слухали представника центрального проводу з напруженою увагою. Вони зрозуміли, що Ясний недарма нагадав про чисті руки, і в його словах криється небезпека для кожного з них. Ну, хто встоїть перед спокусою привласнити золотого персня чи монети, якщо такі речі потрапляють йому до рук! Що не кажи, вони ризикували життям…

Коли Карабаш замовк, запанувала тривожна тиша.

Сотники вичікувально дивились на представника центрального проводу. Карабаш ледь помітно кивнув головою.

— Увага! Друже Сич, друже Камінь, п’ять кроків уперед!

От хто попався. Легкий шум прокотився по шеренгах. Два бандерівіці з червоними, як буряковий сік, обличчями вийшли з строю. Один з них здався Петрові знайомим. Так і є — хлопець з їхнього села, Василь Тимків. Ну, що ж, це, може, й добре, хай бачать, що він і землякам не потурає.

— Станьте обличчям до товаришів. Викладайте, що приховали.

Один з бандерівців з готовністю подав сотникові Ворону кишенькового годинника й щось дрібне, зав’язане в носову хустинку.

— Що тут?

— Персні.

І знову легкий гомін, викликаний швидше не осудом, а заздрістю, прокотився рядами.

Другий вояк, плутаючись від збентеження пальцями в петлях, розстібав гудзики штанів. Під ними виявилися другі штани. З кишені цих спідніх штанів він дістав велику пачку грошей. У пачці були польські злоті, радянські тридцятки й кілька паперових доларів.

— Усе? — запитав Ворон.

— А що ж іще?

— Обшукаємо…

Тимків скоса глянув на Карабаша, почервонів ще дужче й почав скидати піджак, сорочку. Під сорочкою на голе тіло було намотано кольорову шовкову хустку.

— Все… Як перед богом.

— А рушницю де дів? — суворо запитав сотенний.

— Яку рушницю? — здивувався Тимків.

— Мисливську. В тебе бачили двостволку.

— То я ж віддав рушницю.

— Кому?

— Юркові.

— Якому це Юркові?

Тимків від хвилювання облизав губи, глянув на Карабаша, що зневажливо дививсь на нього. Він був у скрутному становищі — бандерівцям якнайсуворіше заборонялося називати один одного на ім’я й розсекречувати прізвиська. Чому Юрко Карабаш з’явився в Бялопіллі і яка його кличка, Тимків не знав. Для нього тоді було достатньо, що Юрко — брат Ясного.

— Що ти брешеш? Який Юрко? — допитувався сотенний.

— Брат Ясного.

Петро Карабаш здригнувся, очі його розширилися. Якесь недобре передчуття охопило його. З розгубленого, жалюгідного вигляду земляка він зрозумів, що той не бреше. Раптово все ускладнилося. Юрко… Яким чином він опинився в Бялопіллі вночі, під час акції? Що він там робив? Почати розпитувати? Це може погіршити становище. Сотники злякано й спантеличено дивились то на винуватого бандерівця, то на представника центрального проводу. Вони відчули замішання Ясного й чекали, що він скаже.

— Відібрати зброю, зняти тризуби! — голосно, щоб чули всі, промовив Карабаш, — Відправити мерзотників у районну ес-бе. Там розберуться й винесуть вирок.

Так, це був, мабуть, найкращий вихід із становища. Він з’явиться в ес-бе, сам допитає цих йолопів, вияснить. Але до цього треба побачити Юрка, поговорити з ним. Розмова буде короткою. Годі хлопцеві дурня клеїти, хай іде в сотню. Сімнадцять років, час брати зброю до рук. З нього вийде добрий вояк. Усі Карабаші повинні бути в перших лавах борців за Україну.

На дальші розпорядження пішло небагато часу. Карабаш вказав сотникам дальший маршрут, місце, де сотні повинні зупинитись на відпочинок і чекати його появи чи наказу, проінструктував, як провести точний облік захоплених трофеїв, написав коротеньку записку комендантові районної ес-бе…

За кілька хвилин галявина спорожніла. Біля представника центрального проводу лишилися два його охоронці.

— До лісника Івана! — наказав їм Карабаш, проводячи поглядом останню підводу.

Кремезні охоронці, наче по команді, перекинули автомати з плеча на груди й, ні про що не питаючи, рушили в дорогу. Один, сторожко оглядаючись на всі боки, крокував попереду начальника, другий, такий же пильний, готовий умить відкрити вогонь, — позаду. Вони головою відповідали за життя представника центрального проводу.

Карабаш крокував у глибокій задумі. Думки про наймолодшого брата не покидали його. Він давно помітив, що Юрко виходить з-під його впливу, але приписував це особливостям характеру й віку. Молодий, непокірний, запальний. Готовий іти всім і всьому наперекір. Та все ж часом йому здавалося, що причина криється десь глибше. Юрко, видно, мислив інакше, дивився на світ іншими очима. Очевидно, в цьому була винна радянська школа; учителі встигли отруїти довірливого хлопця отрутою більшовицьких ідей… Нічого, піде в сотню, там йому виб’ють дур з голови. Юрка, без сумніву, захопить романтика війни, бойових подвигів, серце й дух його загартуються. Але що він робив у Бялопіллі? Тимків не брехав, він бачив брата цієї ночі. Невже Юрко втяв якусь небезпечну, недозволену штуку? Ні, ні, це просто непорозуміння, швидко все виясниться.

Представник центрального проводу почав думати про інше, але на серці в нього й далі було неспокійно. Ох, ці молодші брати-любимчики… З ними завжди морока.

Коли наблизилися до узлісся, перший охоронець обернувся й доповів неголосно:

— Німці. Три машини. Їдуть у Бялопілля.

Карабаш підійшов до нього, подививсь на далеку дорогу, на якій у трьох місцях клубочився пил. На його смаглявому обличчі з’явилася глузлива, зневажлива посмішка.

— Політики… Хай їдуть, вони нам не заважають. Ходім!

І, дотримуючись попереднього порядку руху, вони закрокували до хати лісника, що видніла за деревами.

Колесник прокинувся задовго до побудки. Цього з ним раніше ніколи не траплялося. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темну дощану стелю. Приснилась йому розмова з Башкою? Ні, наче не приснилась, хоч це дуже схоже на сон. Вирішено, тут нічого роздумувати, вагатися. Башка — серйозна людина. Він щось придумав. Самому йому втікати не можна: надто слабий, поранена нога ненадійна… Реально оцінює можливості. Що ж усе-таки він придумав, який знайшов шанс? Будь-який шанс годиться. Втікати, втікати… Однаково тут пропадеш.

Лейтенант заплющив очі. Його кидало в жар від думки про волю. До своїх! Хай рядовим, хай довірять не танк, а тільки гвинтівку. Хай відправлять у штрафну — не прокляне він своєї долі. Воювати, бити цих гадів — ось його щастя. Він відчув, що сльози течуть з-під зімкнутих повік, з досадою тріпнув головою, щоб вони скотилися з обличчя. От і заплакав він… Уперше за всю війну.