По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 12

— Ні, я не збожеволів, — квапливо і з якоюсь досадою промовив він. — Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?

Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.

Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.

— Тут треба добре подумати. — Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. — Я повинен знати…

— Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу — забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!

Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне — Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.

— Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?

Останні слова Башка промовив уже відходячи.

Що за людина? Прізвище — Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи — оце й усе, що знав про нього Колесник.

Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол — чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,

Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він — молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма — Сократ…

І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.

Він поринув у тривожно-щасливий сон.

Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання — на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур — вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…

— Документи! Гей, ги!

Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним — німець.

— Чуєш? Документи.

Попався. Все… Головне — німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?

Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах — личка єфрейтора.

— Злодій? — пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.

— Який там я злодій, пане поліціянте? — квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. — Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. — Він скривився, наче збираючись заплакати. — Помру, видно, в дорозі…

Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами — «Полтава»..

Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.

— Підеш з нами, — сказав поліцай. — Речі маєш?

— Які в мене речі…

— Давай!

Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? — тоскно думав Тарас, — Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і — хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили — підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».

Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.

Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.

— Вилазь!

— Йой! Та це ж мій онук! — залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. — Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!

— Вилазь! Чуєш?

З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.

— Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.

Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? — запитував себе Тарас, — Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, — дружина, наречена, сестра?»