»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 2

Щоб позбутися цього чудного стану напівнестями, Джек усю свою увагу зосередив на приладах. Лінії на екрані так і лишилися роздвоєними — прилад все ще не був настроєний. Обережним рухом Джек пересунув на кілька поділок важельок настройки, і… його руку раптом охопив нестерпний біль. Джек виразно відчував: на шкірі горить якась рідина. Він одсмикнув руку, але біль не припинився. Долоня червоніла, вкривалася пухирцями; м'язи напружилися так, немов руку обплутали вузлуваті вірьовки. Біль був таким сильним, що вже майже не відчувався. Та все перекривало почуття неймовірної ненависті, впертості, злості. В цю мить Джек не зміг би згадати жодного англійського слова — в його мозкові суцільним потоком пливла якась нісенітниця.

Спалахнув напис: «Закінчено!», і Джек, насилу підвівши руку, вимкнув інтегратор.

Одразу ж зник біль. Від долоні одступила кров.

Обхопивши руками голову, Джек розгублено дивився у вікно. Він відчував: кілька днів такої роботи — і можна збожеволіти.

Розділ II

ТОРПЕДА ОПИСУЄ КОЛО

Наприкінці квітня 195… року з Владивостоцького порту вийшов радянський теплохід «Ігарка» з вантажем пшениці для Індії. Спочатку рейс проходив без особливих пригод, але в Південно-Китайському морі корабель потрапив у жорстокий шторм.

Тут, на південно-східному кордоні Азії, де холодна течія Куро-Сіво стикається з гарячими екваторіальними водами, міститься кухня погоди тропічної смуги. Мілке Південно-Китайське море неспокійне взагалі, а шторми, або тайфуни, як їх тут називають, часом досягають надзвичайної сили. Подеколи хвилі мають висоту двоповерхового будинку і мчать із швидкістю кур'єрського поїзда.

Лихо вутлому кораблику, який потрапить у центр тайфуна! Вода й повітря, змішані воєдино, розметуть снасті, покремсають дерево, — від кораблика не зостанеться й сліду.

Але й великому пароплаву доводиться скрутно. Сотні й тисячі залізних кістяків лежать на мілинах цього моря. Вони захаращують і без того вузький фарватер. Відхилитися від лінії, прокладеної на карті — значить рискувати багато чим.

Давно скінчилася друга світова війна, але плавання в морях на підступах до Азії все ще було небезпечним. Затонулі кораблі, мінні поля, численні мілини обмежували маневровість суден. Лоції — морехідні довідники, що їх видають «хазяїни» цих берегів, англійці та американці, — рясніють розбіжними, а часто навіть навмисне перекрученими даними. До того ж, біля воєнно-морських баз щодня закладаються нові мінні поля, і радіостанції Сінгапура, Гонконга, Маніли безперервно попереджають, що до берегів наближатися не можна.

Тайфун шарпав «Ігарку» три дні. Нарешті, вранці третього травня пориви вітру почали вщухати, небо вияснилось. Було визначено координати судна. З'ясувалося, що «Ігарку» однесло на північний захід від звичайного курсу на кілька десятків миль. Цей район, за лоцією, вважався небезпечним щодо мін, тому на теплоході були ввімкнуті ультразвукові локатори і вжито всіх запобіжних заходів.

Після шторму, як це часто буває, запав повний штиль. Було парко, як в лазні; надвечір усе небо знову затягло низькими хмарами. На вершечках щогл, на всіх гострих предметах спалахували тьмяні тремтливі язички полум'я — вогні Ельма. І море було незвичайним: воно світилося прозорим блакитним сяйвом; вилискувала кожна хвиля, сяяла кожна рибка в глибині.

Це було надзвичайне, фейєричне видовище. І пасажири, і члени екіпажу, вільні од вахти, зібралися на палубі, поглядаючи на чудову гру світла.

На носі теплохода, перегнувшись через поручні, стояло двоє — худорлявий невисокий звукометрист «Ігарки» інженер Петро Сергійович Щеглов і височенний широкоплечий радист Михайло Микитович Лимар. Радист, що вперше потрапив у далеке плавання, цікавився всім, як хлоп'я.

— А це що, товаришу інженер? — показав він на довгу світну стрічку у воді.

— А, певно, морський вугор, — байдуже відповів інженер.

— Чому він світиться?

— У тропічних водах розмножуються певні світні бактерії.

Лимар провів поглядом звивисту стрічку і глибокодумно сказав:

— Таке освітлення, мабуть, не дуже вигідне для вугра! Якась акула пропливла б мимо, а так — ось він, як на долоні!

Інженер засміявся:

— Але й акула пливе з такою ж ілюмінацією. А тому, що вона більша, то її далі й видно. Отже, це на користь таки вугреві.

Щеглов помітив щось вдалині і схопив Лимаря за руку:

— Ану, гляньте он туди!.. Та ні, правіше… У Лимаря спалахнули очі:

— Акула?

Щеглов уважно вдивлявся у білясту імлу:

— Можливо… можливо… Але…

Повз теплохід на значній віддалі пропливала довга й вузька світна пляма. Її центральна частина була яскравішою, і од неї розбігалися такі ж блакитнуваті промені, як і від носа «Ігарки».

— Підводний човен… — прошепотів Щеглов.

— Підводний човен?! — Лимар уже приготувався закидати інженера запитаннями, але той побіг до капітанського містка. За кілька секунд теплохід зменшив швидкість, а світна пляма попливла далеко вперед.

— Ну, от і запобігли ми з вами аварії, — посміхнувся Щеглов, підійшовши до Лимаря. — Бачите: навіть свічення моря треба враховувати інколи. Ось таким чином, наприклад, легко помітити косяк риби в морі. А під час Вітчизняної війни ми не один ворожий підводний човен потопили саме тому, що вони світилися. Світіння води спостерігається подеколи навіть у Льодовитому океані.

Помовчали, дивлячись у мінливу синизну моря. Потім Лимар запитав:

— А це… справді був підводний човен?

— Так, Михайле. Певно, американський. Адже близько Сінгапур.

— А до чого тут американці? Сінгапур, здається, англійська база? — здивувався Лимар.

— Юридично — так. Але американці простягли свої пазури вже й сюди, а бундючним англійцям довелося поступитися. Хто володіє Сінгапуром — той контролює підступи до Азії від Індії до Кореї. Недарма ж японці в січні 1942 року свій головний удар спрямували саме сюди. Післязавтра ви побачите місця, де свого часу англійці покинули могутні форти без жодного пострілу й утекли від японців, а країну захищали партизани…

Того вечора інженер довго розповідав радистові про Малайю, яку вони незабаром проминуть. Наприкінці другої світової війни Щеглову, як працівникові радянського відділу штабу союзників на Тихому океані, довелося кілька місяців прожити в Сінгапурі, тому він добре знав цю першорядну воєнно-морську базу. Мишко Лимар слухав розповідь з напруженою увагою: те, що вже стало історією, розкривалося перед ним у найдрібніших деталях.

Опівночі повіяв легесенький вітерець, і море почало поступово втрачати своє феєричне забарвлення. Лимар пішов до каюти: він мав заступити на чергування о шостій ранку. А Щеглов усе не сходив з горішньої палуби, тривожним поглядом озираючи горизонт.

Інженера турбувала поява невідомого підводного човна та його дивні маневри. Коли кілька годин тому на правому траверсі «Ігарки» з'явився характерний світний силует субмарини, інженер аж ніяк не припускав можливості зіткнення. На теплоході випробовувалися вдосконалені ультразвукові локатори, які мали сигналізувати про наближення будь-якого предмета — чи то на воді, чи то під водою. Але, як не дивно, сигналізатор не працював. На екрані локатора замість чіткого силуета підводного човна виднілася тьмяна величезна пляма. Скидалося, що невідомий човен, виявивши роботу локатора «Ігарки», почав випромінювати' спеціальні ультразвукові хвилі, щоб замаскувати себе.

Кілька разів Щеглов змінював частоту. Вдалося сфотографувати силует підводного човна і встановити, що субмарина йде у бойовій позиції, під перископом. Але потім звукометристи підводного човна знову паралізували роботу локаторів «Ігарки».

Про все це Щеглов доповів капітанові теплохода. Було вжито додаткових запобіжних заходів: увімкнули магнітні локатори і стопсигнальний прилад. Однак підводний човен більше не наближався до «Ігарки», а незабаром і зовсім зник з очей.