»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 13

Двічі на добу вода в океанах та морях збурюється, набігає на острови й континенти, затоплює мілини, виповнює бухти. Двічі на добу — відпливає, оголює дно, лишаючи на ньому свої щедрі, хоч і невибагливі подарунки: водорості, рибу, молюсків. А на молодика, коли Місяць і Сонце стоять на одній лінії щодо Землі, припливи й відпливи бувають найбільшими.

Лимареві пощастило, — його врятував відплив за «великої води». Та через шість з чвертю годин мав настати приплив, і коли б радист не схаменувся вчасно, набрався б він лиха.

Він заснув одразу ж, тільки-но потрапив на острівець, але спав не більш як три години. Допомогли прокинутися галасливі й нахабні чайки та пекуче проміння сонця.

Мишко підвівся, похитуючись, протер очі і, поступово приходячи до пам'яті, озирнувся.

Був яскравий день. Море одкотилося ще далі, — тепер з води похило стирчали не тільки уламки щогл, а й іржава покручена труба тральщика. Трохи ліворуч, на горизонті, проступала сірозелена смуга, а за нею — гори в сивій імлі. Вздовж берега тяглися групками скелясті острівці, — на деяких з них навіть росли дерева. Такі ж шматочки суходолу, — правда, поодинокі, — виднілися й позаду, у відкритому морі.

Тепер Лимареві стало навіть соромно за свою хвилинну легкодухість; дивним було не те, що він врятувався, а те, що не натрапив на жоден з островів раніше. Але святкувати перемогу ще не випадало: до Малайї лишилося з десяток миль і дістатися туди не легко.

На сусідній острівець Лимареві вдалося перейти по мілководдю. До дальшого — довелося пливти з кілометр. Та зате це вже була справжня суша — скелястий кораловий риф, напевне, виступав над рівнем моря навіть під час повної води, бо на ньому росло кілька пальм.

Лимар збив камінням один з великих округлих плодів. Кокос, певно, ще був недостиглий, але його м'якоть, схожа смаком на зелений гарбуз, таки вгамувала спрагу.

Отут Мишко й вирішив відпочити по-справжньому.

Починався приплив. Один по одному зникали під водою острівці, — лишалися тільки найбільші, найвищі.

А Лимар лежав у тіні під пальмою і дивився в бік Малайї. Що чекає на нього там?.. Як туди потрапити?.. І як вибратися звідти, якщо потрапиш?

Здавалося б, у другій половині двадцятого сторіччя вже не лишається місця для романтики: найудосконаленіші засоби сполучення та зв'язку роблять доступними всі потаємні закутки землі. А от, бач, і довелося йому, Лимареві, опинитися на безлюдному острівцеві, — без вогню, без зброї…

Він з задоволенням подивився на ніж: а це хіба не зброя?! Хоч як було важко, а все одно не впустив у море. І тепер тільки ніж і зможе захистити його в джунглях Малайї.

«Ну, от відпочину і — вперед на захід!» подумав Лимар.

Він відчував у цю мить насолоду перемоги над стихією, пишався з свого сильного, хоча й перевтомленого тіла.

— Вперед на захід!

Фронтовий заклик часів Вітчизняної війни прозвучав зараз зовсім по-іншому, набув своєрідного, неповторного відтінку.

«Стривай, а чому — на захід? — Лимар збентежено закліпав очима. — Коли зважати на положення сонця, то не на захід, а на схід?»

Справді, сонце рухалося не так, як звичайно, — не по південній, а по північній частині неба. А потім — це ж екватор. Зараз, опівдні, сонце мусить стояти прямовисно над головою?.. Чому ж воно почало знижуватися, так і не досягнувши зеніту?

І ось здалеку-здалеку, з дитячих років, у мозкові Лимаря випливли уривки фраз:

— …На екваторі сонце буває в зеніті два рази на рік: опівдні 21 березня і 23 вересня… З березня по вересень сонце на екваторі рухається по північній половині неба…

І так йому стало приємно, що вдалося згадати матеріал п'ятого класу середньої школи, що він остаточно заспокоївся і одразу ж заснув.

А сонце, як йому й годилося у цій тропічній смузі, рухалося таки по північній частині неба точно о шостій, за місцевим часом, прямовисно до горизонту сіло за гірські пасма Малайї, і одразу ж на небі спалахнули великі яскраві зорі.

Лимар прокинувся перед ранком — повний бадьорості, але дуже голодний. На саму тільки згадку про шматок густо посоленого чорного хліба йому аж звело щелепи.

Ледве дочекавшись відпливу, він знайшов і з'їв сирими кілька черепашок-мідій і рушив у дальшу подорож. З острівця на острівець, — де вбрід, а де і вплав, — він поволі наближався до своєї мети, до суходолу.

Досі йому щастило — він не зустрів жодної акули. Ці огидні хижаки добре відчувають запах і охоче пливуть за кораблем, пожираючи всілякі покидьки, тому осторонь від морської траси їх буває значно менше. Але в прибережній смузі водяться акули-людоїди, а їх треба стерегтися найдужче.

Саме це й змусило Михайла бути весь час насторожі й пильно оглядати поверхню моря.

Підпливаючи до величенького острова — останнього перед лагуною біля берегів Малайї, — Лимар ще здалеку помітив дивне явище: якісь невеличкі пташки кружляли над прямовисною скелею, потім падали, здавалося, просто на воду й зникали в ній. Мишко здивувався ще більше, коли придивився, що ці чудні вправи виконують не чайки, а звичайні сухопутні ластівки.

Таємниця розкрилася, аж коли Мишко наблизився до острова на кілька десятків метрів. Ластівки зовсім не пірнали в море за здобиччю, як це могло здаватися, а просто залітали в якийсь грот. Отвір цієї печери був майже залитий водою, але птаство вправно користувалося з прибою і прослизало у вузьку щілину над поверхнею моря, тільки-но хвиля одкочувалася назад.

Мабуть, у ластівок там були гнізда, — отже, можна поснідати яєчнею, хоч і сирою.

Лимар підплив ближче, зазирнув у грот і аж скрикнув з радощів: там, метрів за три від входу, плавала прив'язана до кам'яного виступу невелика пірога.

Води в гроті було не більше як по груди. Вкрите дрібними кольоровими черепашками дно добре освітлювалося крізь отвір.

Мишко впірнув у грот, оглянув пірогу і, забувши про початкову мету шукань, хотів уже вивести човен назовні, але вчасно затримався: хто знає, чи безпечно пристати до малайського берега вдень. Краще зачекати до вечора.

Отже, був час старанно оглянути схованку і пошукати чогось їстівного.

Отакі морські гроти — не дивина. Неспокійне море котить свої хвилі більш-менш лагідно тільки вдалині від суходолу. А коли на шляху трапляється якась перепона, море закипає, лютує, настирливо й методично б'є в скелю, одламує від неї частинку по частинці і товче вже ними, немов численними таранами, аж поки видовбає заглибину. Але це тільки початок. Руїнницька сила прибою вестиме цю заглибину далі й далі, аж до того моменту, коли буде продовбано в скелі чи острівці тунель. З часом цей тунель пошириться, перетвориться в кам'яні ворота, а пізніше вони впадуть і ознаменують цим остаточну перемогу моря над сушею.

Чимало таких тунелів, пробитих морем, Мишко Лимар побачив незадовго перед тим, під час рейсу до берегів Норвегії; милувався величними Залізними воротами у прибережній скелі острова Ведмежого в Баренцовому морі.

Грот, у який потрапив Лимар, видно мав трохи інше походження. Хвилі, мабуть, лише пробили отвір у вузьку й довгу печеру, яка утворилася дуже давно, внаслідок могутніх тектонічних процесів.

Цей грот свого часу правив комусь за притулок, та ще й часто відвідуваний. Про це свідчили хоча б оці грубо витесані східці, які вели од «причалу» піроги до невеликої площадки на сухому.

Лимар вибрався на площадку і, переборюючи неприємне почуття остраху від однієї тільки думки про зустріч з якимсь плазуном, почав нишпорити в темних закапелках.

Ніде нічого… Аж ось його пальці намацали невелику плескату скриньку. Ліхтарик!

Лимар не дуже зрадів: йому куди потрібніші були б сірники. Але, безперечно, придасться і ця знахідка.

Тепер уже він освітлював собі шлях електрикою. Правда, батарейка не давала потрібної напруги, та очі швидко призвичаїлися до жовтого світла крихітної лампочки.

В передній частині грота не було нічого цікавого, тому Лимар попрямував далі. Він ішов спочатку вузьким карнизом, а потім зійшов униз. Рівень води тут був нижчий — певно, дно печери поволі піднімалося вгору.