Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 4

- Ти була психологом, а тепер просто...

- Хто? - вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся. - Договорюй!

- Просто... розгублена і зломлена жінка.

Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорадно опустилися, голова похнюпилась.

- Ти правий, надурівноважений Адаме, - людина, мабуть, без нервів та емоцій. - Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: - Ти все передбачаєш і все знаєш... Усе в тебе розкладено по поличках, як у комп’ютера по блоках. Я справді була спокійна і поміркована, як про те записано в характеристиці. Але мій характер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світлу цятку, - це було ще в межах Сонячної системи, - мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З’явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю. - І зітхнула. - Коли ж і світла цяточка, крихітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я відчула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постійним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, проникаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці... Мені так кортіло вийти і погуляти межи людьми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існувала, що Земля - то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” - вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу... Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологічний стан, адже була психологом і добре знала ті симптоми, що з’явились у мене. За штатним розкладом “Геліоса” я зобов’язана була рятувати інших від приступів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лікарю, потрібно було робити: міряла тиск крові в членів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологічний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала режим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечення, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і навіть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась... боялась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує.

- Я це відчував, - спокійно сказав Адам. - Особливо протягом останніх трьох років польоту.

- Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки, - Знову помовчала. - А втім, це зараз ні до чого. Я два роки вивчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть дисертацію на цю тему захистила. О, яка я була самовпевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією, - а в космосі вона іноді буває жахливих форм, - із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона написана і видрукувана.

- Ну, чому ж, - запротестував Адам. - Там є і цінні думки.

- Ах, мерсі, як казали мої далекі предки! - І вона зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям. - Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію?

- Єво...

- Що - Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Геліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спокійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спокійна. І навіть могла боротися... ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз... Ет! Чи не все одно? - махнула вона рукою. - Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жінка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Адаме, нещасливий мій супутнику!

- Єво, послухай!

- Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказала б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також.

- Єво!..

- Помовч! Я не хочу більше жити. Я - мрець!

- Тобі треба проявити силу волі і...

- І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліоса” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві.

Насупившись, Адам сердито буркнув:

- Причешися.

- Що-о?! - Вражена його словами, Єва намагалася зазирнути Адамові в очі - чи серйозна його порада? - але він уникав її погляду.

- Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу... ще скільки там у тебе фахів?

- Кажу, причешися! - Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї. - Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою.

- Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесатися, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати останні години твого життя. Але чим? П’ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запросиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд - щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літературі... Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п’ятірнею?

- Трохи.

Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути його, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кволо попрохала:

- Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряслося? Проклята планета!

- Планета тут ні до чого.

- Тоді чому у її небі зник “Геліос”?

- Я цього не знаю. - І Адам знизав плечима. - Очевидно, просто... нещасливий випадок. Або якісь невідомі нам космічні сили втрутились.

- Зіткнення матерії з антиматерією? - доскіпувалась вона. - Космічного тіла з антисвіту з нашим кораблем?

- Не думаю.

- Тоді - що? Що стало причиною загибелі надпотужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у нього був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”?

- Не знаю.

- Міг зіпсуватися головний Комп’ютер?

- Вибач, але це наївне запитання, Єво.

- А якщо із ладу вийшов блок контролю?

- Такого теж не могло бути. Блок контролю повністю автономний і Комп’ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти.

- А якщо його вивів із ладу... ну, хоча б Комп’ютер?

- Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути.

- Ну а раптом?

- Якщо раптом, то... То одна із суперечливих команд Комп’ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добування енергії прямо із Космосу для руху головних ходових двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, вона межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повторюю: блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп’ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей.