Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 16

І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим.

- Єво! Ти?.. Що тобі загрожує?

Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона тремтіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковито обмацав її, і з душі відлягло. Ціла.

- Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в скелях?.. Хто тобі загрожував?

- Ту-туа-алет, - Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку. - Не відходь од мене, я б-боюся...

Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну.

- Тобто треба ліворуч, - швидко поправився Адам.

Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам’яному тупику.

- А ти сам хоч знаєш, куди йти? - підозріло запитала Єва. - Ліворуч, праворуч... Де вихід?

- Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були.

- Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати?

Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий кам’яний мішок.

- Що ти мене по якихось щілинах тягаєш? - не втрималась Єва. - Ото вигукала собі поміч. Сама блукала, тепер будемо вдвох блукати.

- А може, ти мене своїм криком з пантелику збила. Але ж і темно, нічого не бачу, - бідкався Адам. - Чорні ж на цій планеті ночі!

- Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! Завів...

- Я завів? То ти мене своїм криком...

- Я... кричала? - крикнула Єва.

- А я згарячу було подумав хтозна-що.

- Я пішла в скелі... і заблудилась. Куди не поткнуся - одні скелі. Вітер виє, ніч чорна... Мені почало різне страхів’я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он! - злякано мовила вона. - Хтось дивиться.

- Та то ж світлячки.

- Вони так схожі на очі.

Адам смикнув її за руку.

- Пішли. Теж мені... туалет шукала. А я вже хтозна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона... заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери сама не виходь. Мало що може трапитись.

- Куди ж іти? - полохливо озиралась Єва. - Всюди каміння, скелі.

- То тобі з переляку здалося. А йти треба праворуч.

Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не перевиховаєш.

Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стежку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кроків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам’яної западні:

- Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі.

- У якій ямі? - скривилась вона. - Я боюсь ям...

Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спіткнувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна - прямовисна, гладка і глуха.

- Вихід один, - зітхнув Адам. - Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший.

Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрімати. Але досить було йому ворухнутися, як вона злякано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку.

- Ти куди? - буркотіла вона крізь сон. - Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу.

- І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті?

- Отож-бо. Спи. І не ворушися.

Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва раптом закричала.

Адам поспіхом розплющив очі - білий день.

- А-а-а!.. - кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені.

- Відкрий очі, - засміявся Адам. - Уже білий день, а ти верещиш.

- Сам ти... верещиш, - Єва розплющила очі й одразу заспокоїлась. - Де ми?..

Спали вони, сидячи на камені, за три кроки від входу в печеру. І не було ніяких тупиків, ні ями.

- Це ж треба! - здивувалась Єва. - Ну хай я заблудилась. А як міг заблудитися у своєму улюбленому камінні геолог?

Адам тільки плечима знизав - цього він і сам не міг збагнути.

- Скільки бував у горах, але такого зі мною ще не траплялося... Між трьома каменями заблудився.

- І взагалі, чому ти за мою руку тримаєшся? - обурено вигукнула Єва і, відпустивши його руку, відсунулась.

- Даруй, але мені здавалося, що це ти трималася за мою.

- Хто тобі сказав таку нісенітницю? Чого б це я хапалася за твої руки - потрібні вони мені! Ще й бігаєш за мною.

- Але ти ж кричала серед ночі. - Адам був геть спантеличений.

- Я кричала? - загорлала Єва, взявшись у боки. - То тобі... приснилося. І не сперечайся зі мною. Ще не народився на світ такий чоловік, який би міг мене... пересперечати.

“От і збагни цих жінок, -думав Адам і знизував плечима. - І що це за таке... загадкове плем’я Землі, якого ми, чоловіки, не можемо збагнути і без якого жити теж не можемо? Ні на Землі, ні на інших планетах”.

Тільки-но прокинувшись, Адам з незмінною, майже постійною (і де вона у нього бралася, із яких джерел наповнялася?) бадьорістю вигукував: “Доброго ранку!..” До хрускоту в суглобах потягувався на морській траві, якою він вистелив свій кам’яний виступ, тобто ліжко, і незлобиво бурчав:

- О-ох, клятий камінь! Усі боки за ніч повідлежуєш! - З його голосу Єва відчувала, що він, як учора, як позавчора, як завжди, посміхається. - Спробуй у таких умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кривобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачивши мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізичну ваду - на планеті зірки А, сузір’я Центавра, відлежав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”.

“І не дотепно, - думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуванням. - А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім’ю, тобі замінила геологія”.

На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала - хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (лише тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцінність?.. На Землі - так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби вижити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не витягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліоса”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, краще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З якого боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає.

Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушувала губу... Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було.

Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер кулаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запитував:

- Що чувати?

Оте “Що чувати?” він незмінно повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося, - от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у якому вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилрся, що вона рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кілька вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли сонячні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибіжить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під вишневе сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево-світлих чи й жовтогарячих плодів... (І досі вони світяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне маленьке містечко, що доживало свій останній вік. Далі починався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве... От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево-полиновий степ, і Єва у степу - у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком...