Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 95

– Добридень, Джаль.

Вона повернулась.

Той, зустрічі з яким вона чекала багато років, стояв з розгорнутою книжкою в руках. Його чорні, глибоко посаджені очі гляділи без здивування, без гніву, без радості. Поряд у кріслі сиділа жінка і, ні на кого не зважаючи, перебирала гострі скалки в глибокій вазі. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.

– Ти впізнав мене, – пробурмотіла незвана гостя й низько вклонилась.

– Ще б пак, – сказав володар камінного замку. – Хто тут у нас?

Він поклав книжку на край столу. Підійшов до хлопчика, узяв його за підборіддя, розвернув обличчям до себе. Дитина, й без того бліда, поблідла ще більше.

– Уже великий, – задумливо сказав володар. – Що вмієш робити?

– П-печірки… пасти…

– У науку до кухарів підеш?

І не дожидаючись відповіді, випустив хлопчика, повернувся до Брана:

– Сотнику, скажи Шлопові… Хай розпорядиться. На кухні просили хлопців у кухарчуки. От хай і навчають.

Жінка на ім’я Джаль стояла ні жива, ні мертва.

– У тебе є ще діти? – спитав володар.

– Є. Дочки. Дві…

Вона дивилась, піднявши лице. Людина перед нею здавалася страшно, недосяжно високою і такою ж далекою, хоча була поряд. Здавалось, простягни вона руку, щоб торкнутись краю його плаща, – не дотягнеться. Рука пройде крізь порожнечу.

– Джаль?

Вона мовчала, стримуючи сльози.

– У мене багато дітей, – сказав він м’яко. – І всі хлопчики, і всі схожі на мене. Скоро можна буде влаштовувати загін із маленьких однакових гекса… Знаєш, я радий, що ти вижила. Я згадував тебе, чесно.

Жінка, яка схилилася над скалками в чаші, кинула на прибулицю швидкий холодний погляд. Камінь у неї на пальці м’яко мерехтів.

– При кухні йому не дадуть пропасти. – Володар усміхнувся. – Але якщо ти розраховувала на більше, ніж місце кухарчука, тобі краще забрати його. Вирішуй зараз… Або можеш вирішити пізніше, приїхати й відвезти його додому в будь-яку хвилину. Я зрозумію.

* * *

Жінка вийшла, супроводжувана сотником Браном. Хлопчик плівся, понуривши голову, і тільки в дверях озирнувся на високого страшного чоловіка, який, зі слів матері, доводився йому батьком.

Зімкнулись дверні стулки.

– Він і справді на тебе дуже схожий, – сказала Яска. – А вона хто така?

– Перша, – сказав Розвіяр.

– Правда?

Він сперся на решітку балкона, глибоко зітхнув:

– Шпигуни повідомляють: в Імперії знову бунти на околицях.

– Чудово. Чим більше земель вони зберуть разом, тим важче буде стримати їх у шорах.

Яска склала разом дві скалки. Зубчасті краї злились, так що не стало видно тріщини.

– Ти навіть не спитав, як його звати.

– Кого?

– Твого сина.

Він дивився на протилежний бік ущелини. Горбились мости через потік, тяглися вгору звивисті дороги. Поспішав, здіймаючи куряву, вершник із поштовою сумкою.

– Мені душно. – Розвіяр розстебнув комір.

– Душно, тому що не воюєш? – Яска обережно перекладала скалки. – Тому що твої землі живуть у мирі й достатку, володарю?

На її лиці не було ані зморщечки, але в волоссі світліли сиві доріжки, і нервові руки здавалися дуже худими. Розчути іронію в спокійному голосі могло тільки уважне, натреноване вухо.

– Я добрий, – крізь зуби пробурмотів Розвіяр. – Мені дуже хочеться ощасливити ще сотню-другу земель. Я навіть знаю, хто наступний у черзі за щастям. Коли ти закінчиш?

– Не квап.

Розвіяр провів поглядом поштаря, що заходив за гребінь. Нагори, які ненавиділи будь-яку залежність, усе тісніше зливалися з його новою країною: забагато спокус. Відкриті дороги, теплі будинки й багаті ринки, дешеві продукти, школи, слава на службі володаря; діти, які підростали в печерах Нагір’я, мріяли коли-небудь одягнути чорну зі сріблом куртку вартівника. Дороги, прокладені з Нагір’я до замку, ніколи не порожніли.

– Мені потрібна зброя, Яско. Якщо виявиться, що вся ця морока з вогнем даремна…

Руки, перебираючи скалки, здригнулись. Гострий край зачепив шкіру. З маленького порізу виступила кров. Яска злизнула темну краплинку:

– Мені потрібні ще кочегари. Люди швидко ламаються на цій роботі.

– Скільки?

– Десяток.

– Добре. Коли ти покажеш мені хоч який-небудь результат?

Яска задумалась, дивлячись на скалки.

– Я роблю все, що в людських силах. Якщо накажеш – зроблю все, що в нелюдських.

Вона підвелася, пряма, гордовита. Пелена темної сукні м’яко торкнулась підлоги.

– Ти кохав її? – спитала неуважливо. – Джаль?

– Так, – відповів він не задумуючись. – Дуже.

* * *

Світловолосий хлопчик сидів над аркушем, виводячи літери стиснутим у пальцях пером. Його губи були щільно стулені. Сльози крапали на аркуш, розмиваючи написане.

– Дарунку, пора спати…

– Розвіяр сказав, що мої літери схожі на катованих черв’яків.

– Володар мав на увазі, що тобі треба постаратись. Але не сидіти за столом усю ніч!

– Розвіяр сказав… Не чіпай мене! Катовані… черв’яки… він сказав, щоб я не вставав, поки не напишу добре!

– Володар мав на увазі…

– Я знаю що він мав на увазі! Відчепись від мене, Нолло, я знаю що роблю…

І витягнув зі стосу чистий аркуш, заново вмочивши перо, він знов узявся виводити вервечку химерних літер; його маленький хвіст бився, поплескуючи по боках, ударяючись об ніжки столу.

– Нолло, що сталось? – тихо спитав Розвіяр.

Нянька здригнулась і обернулась: вона не чула, як він увійшов.

– Нічого, володарю, ось тільки Дарунок…

Хлопчик не відривався від роботи. Розвіяр зазирнув йому через плече: букви зміїлись, виповзаючи за рядки, і мали набагато гірший вигляд, ніж виписані вранці.

– Закінчуй, Даре. Ти втомився.

– Я не втомився. Я напишу.

– Напишеш.

Розвіяр висмикнув з його пальців перо. Нахилившись, підхопив під передні лапи. Хлопчик-звіруїн був худорлявий і легкий, але важив, як дві людські дитини.

– Не кричи на Ноллу. Добре? Хіба я на неї кричу?

Хлопчик дивився на нього згори вниз. Губи його все ще були щільно стиснуті:

– На катованих черв’яків…

– Я не хотів тебе образити.

Хлопчик глибоко зітхнув. Розвіяр відчув, як піднялись і впали його ребра.

– Ти прийдеш сказати мені «прокляття знято»?

– Так.

* * *

Його звали Дарунок-Після-Лих. Попри традицію, йому дали ім’я одразу – не бажаючи спокушати богів дожиданням повноліття. Власне, ім’я – єдине, що було в цьому хлопчику правдиво-нагірського: він ріс у замку й традиції свого народу пізнавав тільки з розповідей. Але куди більше, ніж «Хроніки нагорів», йому подобалося слухати «Подорож на Осиний Ніс».

– «…Він лине під поверхнею води, не здіймаючи хвилі, і легко пливе під кригою. – Розвіяр вимовляв слова звучно, трохи співуче, як годиться читцеві. – У пащі великого хапуна вміщається людина на повний зріст, і не дарма селяни, які живуть біля великих водойм, називають його Смертю».

– Батько ходив на Смерть, – умліваючи від солодкого жаху, прошепотів Дарунок.

– Так. Сам на сам.

– Зі списом.

– Ось так – раз!

Дарунок схопився, зім’явши ковдру маленькими пазуристими лапами:

– І ще отак: бамц!

– І отак: жбурлиць! – Розвіяр метнув уявний спис.

– А Смерть – хрюк! Геп! – Дарунок повалився на ліжко, розметавши руки та лапи.

– Він дуже хоробрий, – сказав Розвіяр. – Найхоробріший серед нагорів.

– Ага. – Дарунок улігся животом на подушку. – А ти найхоробріший з людей. Він тебе слухається?

– Так, – усміхнувся Розвіяр. – Тому що я його вершник.

– А в мене не буде вершника, – помовчавши, сказав Дарунок.

– Чому?

– Бо я не стану нікого слухатись, окрім тебе. А ти не можеш на мене сісти – ти ж мене роздавиш!

Розвіяр узяв його за вуха. Сперся гарячим лобом у маленький холодний лоб:

– Ніхто тебе за язик не тягнув. Коли ти мене слухаєшся – лягай спати. Пора.