Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 34

Розвіяр підліз під його передні лапи, став навкарачки і взяв важелезне тіло собі на плечі. Був день, коли він їздив на звіруїнові верхи – тепер тягнув на собі. Голова звіруїна безпомічно похилилася, задні лапи волочилися по землі, по схилу, що загрожував зсунутися. Скочувались дрібні камінці та більші камені, але вже долинав усе гучніший шум води. Від звіруїна пахло кров’ю; чорні метелики довго кружляли над ним, потім відстали.

Розвіяр вийшов на рівне місце й зрозумів, що сили його вичерпались. Він залишив звіруїна, сходив до потоку й набрав води в половинки яєчної шкаралупи (від дня, коли він смажив яйця ляскуна, збереглись ці дві «чашки», тонкі й міцні). Повернувся з водою, підняв звіруїна за плечі, підніс шкаралупу до губ. Вода спершу пролилася, але потім напівлюдина почала пити, похлинаючись, і прийшла до тями.

– За два кроки, – сказав йому Розвіяр. – Водичка.

Звіруїн поповз на животі, скригаючи кігтями по камінню. Він повз, незграбно загрібаючи лапами, допомагаючи собі руками. Це було моторошне видовище. Розвіяр ковтнув клубок.

Звіруїн доповз до води й упав у неї лицем. Довго пив, вода стікала по його жовто-сірому обличчю, рудувате волосся потемніло й прилипло до щік. Пов’язка на плечі намокла.

Над східними горами здіймалося сонце.

* * *

«Як ліки, що зупиняють кровотечу, вони вживають жовтий трилисник – рослину не надто й рідкісну, але й не так щоб звичну в горах, на сонячних схилах, де майже не буває тіні. Листя трилисників схоже на пташині лапи з кігтями на скрючених пальцях. Квіти, як випливає з назви, жовті, дрібні, ростуть мітелочками. Нагори лікують рани відваром із цих квітів і мають успіх у лікуванні: мало хто з двоногих і чотириногих помирає від ран, частіше – в бою…»

* * *

Увечері Розвіяр загасив багаття. Сухі гілки чагарника майже не диміли, і вдень можна було ризикнути, але світло вночі в горах буде видно далеко. А Розвіяр не хотів, щоб на цей вогник нагодилися вершники.

Звіруїн лежав на замшілій долівці маленької, з широким входом печери. Пов’язка, просочена відваром, стягувала його плече. Він проспав увесь день і тільки навзаході розплющив очі.

– Будеш рибу? – спитав його Розвіяр. – Печену?

Звіруїн опустив повіки, ніби кивнув. Піднявся на лікті, притулився плечем до стіни, став їсти, спершу над силу, потім усе жадливіше. Розвіяр вийшов із печери й усівся на камінь на вершині гори.

Минуло трохи більше доби відтоді, як звіруїн його відпустив. Трохи менше доби тому Розвіяр знайшов свого ворога в чагарнику, обліпленого кровниками. Імперський кордон не наблизився ні на крок, а Розвіяр чомусь був певен, що звіруїни повернуться – забрати мертве тіло. А що вони зроблять, коли знайдуть перерізані вірьовки? Підуть по сліду; слід чіткий, він веде до потоку, і відшукати на березі печеру – справа кількох хвилин…

Він спустився до води й наповнив яєчну шкаралупу. Приніс у печеру. Звіруїн випив усе до краплини й подякував кивком.

– От що, – сказав Розвіяр. – Треба забиратись.

Звіруїн сидів, склавши лапи, притулившись плечем до скелі. Усе його обличчя було в засохлих подряпинах, і всі плечі в ранках і порізах від колючих кущів. Скошлана шерсть стояла дибом.

– Можеш іти? Тоді ходімо. Коли ні, я лишу тобі води. Можливо, не знайдуть.

Звіруїн мовчав.

– Вони будуть шукати, – сказав Розвіяр. – Напевно, в тебе вбили брата, а ти не захотів поділити з ним могилу. Напевно, вони дуже злі на тебе…

Звіруїн підвів голову. Пацьорки волосся спадали на лоб, майже закриваючи очі.

– Це ти… убив мого брата, – сказав він дуже тихо. – Твоя вогняна… тварюка. Тоді. А мене відпустив.

– Але ж… це було давно, – безпорадно сказав Розвіяр і опустився на камінь.

– Так. Понад рік. Я пішов… став жити в клані Зими, у них… вони мене прийняли. Жінки не родили дітей… У клані було мало молодих… А під час штурму мене побачили… що брат мій ходить пішки на посмертній рівнині… а вони ж гадали, що я давно вмер разом із ним. Вони прокляли мене… Клан Зими зрікся мене. А вони вистежили.

Зовсім стемніло. Світло зірок ледве прозирало в печеру.

– Треба іти, – сказав Розвіяр.

Звіруїн важко задихав. Ривком піднявся. Звівся на лапи. Захитався.

– Ходімо, – прошепотів ледь чутно.

* * *

Дорога тепер відчутно йшла вниз, але подорожники плелися дуже повільно. Непростимо повільно; Розвіяр, замружившись, бачив карту, бачив дрібненьку крапку – себе, і рисочку – звіруїна. Вони майже не рухались. Влипли.

– Слухай. Ми далеко відійшли від того місця. Сховаймо тебе десь, і ти відпочинеш іще день. Тебе не знайдуть. Я залишу води.

Звіруїн так знемігся, що не став заперечувати. Рана його стікала кров’ю. Коли Розвіяр знайшов лужок, прикритий з трьох боків двома каменями й чагарником, він ліг на траву і враз задрімав.

Розвіяр приніс води й поставив поряд. Звіруїн спав, лежачи на боці. Шкура його підсохла, і серед свіжих подряпин білів старий шрам. Розвіяр і раніше помічав його; на другому боці був такий самий. Вершники носили на чоботах шпори.

Він вийшов на берег і скорою ступою пустився вздовж потоку. Наближався світанок, і наближався кордон. Уздовж берега чи то співали, чи то охали ляскуни.

Понад рік у звіруїнів не родяться діти. На що сподівались нагори, коли вели мага руйнувати замок? Що з гибіллю володаря дія прокляття припиниться? Але ж прокляття наклав Ранок-Без-Похибки, і труп його віднесло водою разом із бірюзовим перснем на пальці…

Яким пеклом треба було дихати на одноплемінців, щоб мститись на них так страшно? Плем’я, позбавлене дітей, умирало б довго, старішало, божеволіло… Так воно й буде, коли прокляття ще при силі.

Розвіяр згадав зливу, що звалилася з чорного неба, і мага з піднятими вгору долонями. «Вони приповзуть на колінах», – казав володар і помилявся. Де тепер дівчина, яку Розвіяр звав Криламою? Що стало з сотником Браном, з інтендантом Шлопом? З Кривулею й іншими вартівниками, з усіма мешканцями замку? І що вони кажуть про Розвіяра?

Він ішов спотикаючись, і всюди йому ввижались метелики-кровники. Звіруїн, у якого він убив брата, однаково був приречений – іще тоді. Він прожив довше за відпущений час. Що з того, що він молодший від Розвіяра; на цій землі такі закони. На цій проклятій землі.

Погасли зірки, і небо на сході зробилося сірим. Розвіяр ішов усе повільніше; Ранок-Без-Похибки був жорстокою людиною, точніше, жорстокою напівлюдиною. Але хіба він був хоч на волосинку зліший, аніж плем’я звіруїнів зі своїми звичаями?

Якби тоді, давним-давно, Розвіяр виконав наказ володаря і повелів вогнянці вбити полоненого, а тіло скинув у бурхливу воду… що тоді було б? Мабуть, пригадував би ночами, як летить у потік понівечене тіло… А тепер пригадуватиме цих клятих кровників, що п’ють червону вологу з відкритих ран.

Чи ні? Хіба мало він бачив за свого віку, щоб прокидатись ночами через одного-єдиного звіруїна?

З-за обрію знялись три крапки – завеликі як на птахів, зашвидкі як на зірки. Він упав на землю й забрався в щілину між каменями; три верхові крилами пройшли на великій висоті. На щастя, вони не виглядали нічого й не шукали. Вони йшли в глибину країни звіруїнів – імовірно, затим, щоб дізнатись про долю імперського мага.

* * *

Напівлюдина лежала, спираючись на ліву руку, піднявши в правій камінь для удару. Розвіяр кинувся вбік, сховався за кущем.

– А, – сказав звіруїн.

Випустив камінь. Важко дихаючи, обіперся на долоні. Трава на лужку прив’яла, зім’ята важким тілом. Шкаралупа з-під води була порожня.

Розвіяр, повагавшись, вийшов на відкрите місце.

– Я думав, це вони, – сказав звіруїн пошепки. – Думав, ти не повернешся.

Він мав трохи кращий вигляд, ніж учора – принаймні, порізи й подряпини затягнулись, пов’язка прилипла до рани, і свіжої крові на ній не було видно.