Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 21

Розвіяр нервово ковтнув.

– Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.

– Ви маг? – вирвалось у Розвіяра.

– Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.

– Хто це? – Розвіяр не міг утриматись. – Де він?

– Ходімо. – Володар піднявся. – Якщо ти в змозі перебирати ногами – я покажу тобі. Тут недалеко.

* * *

Дерев’яна платформа, підвішена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав ліхтар, угору повзли камінні стіни зі слідами зубів скельних черв’яків.

– Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага – змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди – мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.

Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.

Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.

– Ми підемо туди? – Розвіяр через силу ковтнув.

Володар повернув укрите шрамами обличчя:

– Ти боїшся?

– Так, – сказав Розвіяр.

Володар помовчав.

– Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко – повернемося.

Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.

– Я піду.

– Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.

У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота – ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав – тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.

Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.

Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:

– Дивись.

Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.

Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.

Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.

Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало – тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.

– Вийдемо, – сказав володар.

І майже на руках витягнув Розвіяра із зали – у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.

– Хто це? – Розвіяр привалився до стіни.

– Це той, хто побудував замок.

– Він маг?

– Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.

– Але ж він…

– Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.

– Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»

Розвіяр прикусив язика.

– Ходімо. – Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. – Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?

– Так.

– Цікаво… Я підозрював щось таке… Мага можна вбити, звісно ж. Якщо ти вистрілиш із далекобійного лука, а маг в цей час буде зайнятий іншим і стріла встромиться йому в спину, протне серце… Тоді маг помре, скоріше за все. В імператорському палаці, в усипальниці, десятками й сотнями лежать мертві маги, хлопчику, і лише небагато з них померли своєю смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться – Імперія невразлива.

Вони вийшли з коридора на платформу. Володар із силою потягнув за мотузку. Кілька моторошних хвиль вони чекали, а потім платформа смикнулась і пішла вгору.

Розвіяр упав на коліна. Володар допоміг йому підвестись.

– Що ти переписував для колишнього хазяїна? Мабуть, усякі нісенітниці?

– «Пригоди фаворитки». «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей». «Подорож на Осиний Ніс», але не до кінця, і ще багато книг…

– Згадай їх усі й запиши назви, – сказав володар. – Зроби це сьогодні, бо завтра ти заступаєш на службу, і сотник Бран, я думаю, багато разів змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.

* * *

Володар мав рацію. Сотнику Брану начхати було на те, що Розвіяр недужий і слабкий. Сотник Бран не мав великої шани до військової звитяги молодого вартівника. Становище Розвіяра круто погіршилось: Бран відправляв його на найнудніші, важчі й безславні роботи, умить понизивши з улюбленця ледве чи не до слуги.

Розвіяр не нарікав. Вечорами він падав на матрац і засинав, у той час як інші, посміюючись, ішли «в птахівню», і десь там чекала гостей Джаль із вічною своєю винуватою усмішкою. Старша служниця ставила зарубинку проти її імені на дерев’яній табличці. Годилося не більш як одну зарубину за ніч і не менш як одну за три ночі – так пояснював Розвіяру Тарі-Колесо, базікало, який став іще велемовнішим після того випадку в патрулі: трьох убито, уціліли тільки Тарі й Кривуля.

Вартівники, на відміну від сотника, перейнялись до Розвіяра повагою. Кривуля, який раніше не проминав нагоди підставити ногу, тепер приносив молоко з кухні, наливав Розвіяру кухоль і просив розповісти, «як усе було»; Розвіяр розповідав, не прикрашаючи ні на півслова.

– З якого він спершу боку вдарив?

– З правого. Обійшов мене зліва.

– Ти тримав?

– Тільки ледь витримав, щоб вийти з-під клинка. А так – хто ж його втримає, простіше зaмок на руках підняти…

– Так. – Очі Кривулі затуманювались. – Вони… Я от собі думаю, якби ми з Тарі не побігли навзаводи, може, вони наших би хлопців не порубали? Може, ми їх… дарма так, га, малий?

– Порубали б усіх, – щиросердо відповідав Розвіяр. – І мене б порубали, якби не вогнянка. Це ж нечесно – ці тварюки нападають двоє на одного, четверо, шестеро на одного.

– Нечесно, – казав Кривуля, і обличчя його проясніло.

Кривулю, на відміну від базікала Тарі, мучила гризота. Розвіяр полегшував її тягар, як умів, і казав від щирого серця. Кривуля відчував це – і навіть став заступатися за «малого» перед Браном.

Тиждень за тижнем Розвіяр стояв у нічній варті, чистив відхожі місця, бігав за дрібними дорученнями – усе мовчки, не виявляючи незадоволення. Коли випадала вільна хвилина, брав арбалет і йшов на стрільбище тренуватись. Щоденне «механічне» життя втратило значення; Розвіяр ніби повернувся в ті часи, коли він з ранку до ночі вантажив каміння, возив грабарки або крутив свій коловорот. Тоді його свідомість відлітала геть, не турбуючись про закріпачене в рабстві тіло, і бродила в лісі з дитячих спогадів.