Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 113

Йому здалося, що згори навалився олійний прес. Перевернувся світ, і все змінилось. Голий і голодний, раб над рабами, він вріс у землю смердючого склепу, де днями й ночами скрипить коловорот, і батіг гуляє по худющих спинах. Нікчема, тварюка, яка втратила навички мови, забула своє ім’я – Розвіяр… «Що тобі треба?»

– Не займи, що ціную!

Єдине слово – «пам’ять» – намальоване кіптявою на брудній вологій стіні. І знову батіг, і дзвякає ланцюг, і густішає морок.

«Що тобі треба?»

– Нічого! У мене все є!

«Свобода? Сонце?»

– Не займи, що ціную! Не віддам!

Олійний прес навалився, і затріщали кістки. Розвіяр щосили вчепився в хлопчика, відчуваючи, як той вислизає з рук.

Вислизає.

* * *

Член Ради Гідних Ілімар писав у своїх мемуарах: «Ніхто з нас не усвідомлював тоді, що відбувається. Ніхто не розумів до кінця, яка жахлива доля нам усім випала. Набагато пізніше ми дізналися з розповідей і книжок, чого вдалось уникнути в той день і кому ми зобов’язані своїм визволенням… А тоді ми тільки бачили, як гекса стискає в обіймах хлопчика-звіруїна, ніби збираючись переламати йому кістки, і велить йому стріляти, але хлопчик не скоряється… До речі кажучи, не підкоритися цьому гекса ні в кого з нас не було можливості…

Дитина розповідала пізніше, що по нього буцімто прийшло чудовисько, але гекса його прогнав… Сам гекса не приходив до тями декілька годин і метався так жахливо, що ми боялись до нього наблизитись… В усьому цьому була замішана магія, але жінка-маг не показувалася зі своєї кімнати, а старший звіруїн був сам приголомшений усім. Зважаючи на жахливий моральний стан, у якому ми всі були, ця подія здалася нам провісником нового зла. Однак не минуло й двох днів, як страшні люди пішли з нашої гавані, і дим їхніх чорних кораблів розтанув на обрії…»

* * *

Човен ударився днищем об камінний виступ. Розвіяр переліз через борт, по пояс пішов у холодну воду, намацав ногами тверде й вибрався на берег:

– Повертайтесь. Мені треба побути самому.

Не озираючись, попрямував по схилу вгору; маяк був кістяний, чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, пустий зсередини. Гнилі дерев’яні сходи вели нагору, біля входу стояла чорна бочка під кришкою. Пахло мастилом і водоростями.

Зігнувшись, Розвіяр зазирнув під мушлю величезного молюска, але там нікого не було, тільки гіркою лежала купа ганчір’я. Він випрямився й озирнувся. Мірте сяяв на обрії, далекий, недосяжний.

Розвіяр сів на холодний камінь, притулився до скелі спиною й заплющив очі. На маяку не можна вмерти з голоду – риба, водорості… На маяку ніколи не буває темно. Не вийшло б мастило в бочці, не забувати б поправляти ґніт. Напевно, щось схоже відчував старий Маяк, уперше ступаючи на цей острів. Треба побути самому… Довго. Дуже довго.

Човен пішов за скелю, але він відчував – вони поряд. Не повертаються на корабель. Чекають, коли він покличе; не зважуються не послухатись – і не можуть виконати наказ.

«Тебе звати Яска, – сказав тоді Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день… Від того самого ранку, як ти народилася в селищі на Камінній Стрілці. Як росла, як стала магом, як відкривала й закривала лялькам очі… Як ти боролась, і як зняла прокляття з цілого народу, і як народила сина. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову, Яско. Віриш мені?»

Розвіяр пригадав, як Яска усміхнулась у відповідь на ці слова. Відкрито, здивовано, щасливо – як за молодих літ.

Вони живі й здорові. Вони і є його життя. Його життя нехай іде, вільне, а він залишиться тут – покутувати провину, яку спокутувати несила людині.

І Мірте на обрії. І ревіння полум’я над головою. Але вони – вони живі й здорові, і місто стоїть, як раніше, дивиться у води затоки…

– Розвіяре?

Він розплющив очі.

Вони все-таки не послухались; човен погойдувався на воді неподалік від берега. Біля води на вологих каменях стояв Дарунок, скуйовджений, дивно дорослий, схожий на молодого Лукса.

– Я ж просив дати мені спокій.

– Вибач. – Дарунок сунувся до нього, легко ступаючи широкими лапами по гострому камінню. – Тільки… Поглянь, що я для тебе знайшов.

На його простягнутих долонях лежав окраєць хліба, світло-сірий, зі смаглою блискучою скоринкою.