Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 105

– Ні, – вирвалось у Галагара.

– Струнні. Я все життя мріяв їх почути. Я хочу пройти по мостах, по бірюзових і по рожевих. Я хочу піднятись на білий шпиль. Я кінець кінцем хочу побачити майдан перед Палацом Гідних. – Він раптом усміхнувся, і його усмішка була страшніша за палання флоту. – Я хочу, щоб містяни вітали мене. Їм буде нелегко. Але ж у всіх діти.

Під-адмірал зашипів. Його славетна витримка, відома всьому Мірте, підвела його, він вихопив церемоніальний кинджал, що висів при поясі, і кинувся на гекса; той упіймав його клинок своїм мечем – не знати коли меч опинився в руці. Один поворот клинка – і під-адмірал випустив зброю, ледь стримавши крик болю.

Матроси-охоронці гекса підійшли ближче, осміхаючись, не виявляючи занепокоєння. Куля вогню тріщала майже перед самим бушпритом.

Під-адмірал мовчав, скулившись, затиснувши лівою рукою праву кисть. Здається, йому вивихнули зап’ястя.

– Боляче? – спитав гекса.

Під-адмірал мовчав.

– Я й кажу: хай грають струнні. Хай мене зустрічають люди на вулицях… можна без усмішок. Упустіть мене в порт – своєю волею, як доброго друга. Я присягаюсь, що не зачеплю ні воїна, ні мирного жителя, поки на мене не нападуть. Я присягаюсь, що не зазіхну ні на вольності, ні на традиції. Мірте стоятиме довго, щасливо, і буде віддзеркалюватись у водах затоки. – Гекса усміхався. – Але коли ні… У водах затоки віддзеркалиться велика пожежа, адмірале. Так і перекажіть Раді Гідних.

Він повернувся й пішов до трапу.

* * *

Переписувач другого розряду Агль зважився втекти з Мірте одним з останніх. Майже сімнадцять років важкої праці пішло на те, щоб завоювати собі місце в піднесеному місті; йому, шанованому члену гільдії, доводилось переписувати рахунки й боргові розписки, принижуватись, дожидаючи в приймальнях, та ще й складати іспити на потвердження майстерності разом зі шмаркатими парубчиськами. Він багато років жив надголодь, усі зароблені гроші тратив на те, щоб мати пристойний вигляд і викликати цим довіру в замовників. Тепер, маючи посвідку на проживання з двома печатями, власний будиночок і маленьку книгарню, Агль мав тікати з Мірте разом із сотнями майстрів, артистів, бідняків і купців, прикажчиків, жінок, підлітків, дітей – з усім цим переляканим натовпом, що кинув у Мірте справи й житла. Коли стало відомо, що флот Золотих зазнав нищівної поразки, жах спав на місто й вулиці спорожніли. Торгові й пасажирські судна поспішно піднімали якорі, бажаючи забратись якнайдалі з приреченого міста. Але вже за годину перша партія втікачів з клунками й немовлятами висипала на міський причал, і капітани суден на відході зрозуміли, що їм випав шанс заробити.

Агль заплатив за квиток половину всіх грошей, що були в нього в запасі після п’ятнадцяти років роботи. На корабель «Сита печірка», який возив у Мірте олію та м’ясо, набилося стільки народу, що борти стали майже нарівні з водою. Найменший шторм міг погубити суденце; смерділо топленим жиром. Агль сидів на палубі, на бочці з-під олії, і повними відчаю очима дивився на Мірте.

Піднесене місто велично мовчало.

Серед утікачів не було жодного Золотого. Тільки чужинці, що колись прибилися до цього берега в пошуках щастя, чужинці, що півжиття витратили на те, щоб стати своїми в цьому місті й тепер, у хвилину смертельної небезпеки, тікали геть.

Матрос сяк-так відв’язав кораблик від причалу. Стрибнув на борт, наступив комусь на руку, вилаявся. Спустилися на воду весла; переповнене суденце ледве повзло, перетинаючи гавань, де була метушня й велелюддя. Відпливали вітрильники, піднявши кольорові та білі вітрила. Відпливали галери, відпливали колісні човники, забиті людьми. Краще ризикнути, та що там, – краще загинути в морі, ніж лишатися в Мірте тепер.

Ліворуч від Агля один майстер переказував другому жахливі чутки: він не знає жалю, він пожирає ворогів і пише на їхній шкірі історію своїх подвигів. Він гекса, не людина й не звір. Він спопеляє поглядом. Близько кінець світу, ніхто не встоїть перед ним, навіть Імперія. Треба тікати, шукати тихий закуток, куди він ще не скоро добереться…

Агль уривисто зітхнув. Його книжки, його крамничка! Його посвідка на проживання з двома печатями! А доля ж попереджала його: у перший раз прийшовши в Мірте, він через безглузду випадковість утратив хлопчиська-переписувача, який один коштував десятка письменних рабів. Хлопчисько виявився гекса… Він теж гекса. Трагічний збіг; доля дала Аглеві час, щоб отямитись, а потім прихлопнула остаточно.

На відкритому місці капітан велів поставити вітрило. Кораблик тягнувся, відстаючи від інших суден, але все-таки йшов і море було спокійне. Пасажири почали гучно розмовляти, почали навіть сміятись, надривно, нервово; вони втратили все, але вони живі, вони вирвалися з Мірте в останню, можливо, хвилю, фортуна підіграє їм і допоможе щасливо дістатись до берега…

І раптом, неначе з наказу, усі голоси змовкли. Агль озирнувся. З ранкового туману повільно проступали обриси чорного корабля. На його носу темнів, мов роззявлена паща, розтруб широкої вигнутої труби. Чорна хмара диму плуталась у чорних снастях.

– Повний! – у відчаї закричав капітан. – Весла на воду! Гребіть усі, коли хочете жити!

Пінячи море веслами, «Сита печірка» рвалася слідом за рештою втікачів. Строкатий потік спрямованих з Мірте суден плив перед носом чорного корабля, а той стояв недвижно, плямуючи димом ранкове небо.

– Всемогутній Імператоре, – сказав Агль уголос, забувши пристойність. – Милостиві боги, скільки вас є! Чим я завинив, за що мені така доля?! Нехай він не вбиває нас, ми ні в чому не винні! Нехай він не вбиває!

* * *

Розвіяр опустив далекоглядну трубу. Кораблі-втікачі протікали мимо. Усі, хто роками випрохував право жити в благословенному Мірте, тепер зреклися цього права – умить.

– Дарунок запитує, чи можна йому вийти, – сказав Лукс.

Розвіяр мовчки нахилив голову.

Від часу бою минуло троє діб. Мертвих поховали в морі, спалені кораблі лишили дрейфувати по волі вітру й течій, лякати мандрівників і рибалок, поки руїни не підуть на дно або викине їх на берег. Поранених відправили у Фер на тих суднах, що зберегли хід, але не годились для нової битви. Глен, колишній раб, колишній шпигун, а тепер усіма шанований лікар, рятував тепер від смерті порубаних мечами, поколотих стрілами, майже очманілих від диму людей.

Весь цей час Дарунок сидів у каюті під пильним наглядом. Спершу він лютився, кричав і вимагав його випустити, розгніваний, чикрижив своїми мечами подушки й оббивку стін. Пізніше, коли почався бій, коли завібрував корпус «Крилами» від вогняної роботи в трюмі й розляглися ззовні перші зойки, – Дарунок присмирнів.

Він сидів дуже смирно, коли бій закінчився. Він не бачив ні палання кораблів, ні тіл, що летять за борт. Повернувшись із зустрічі з під-адміралом, Розвіяр спустився в каюту до хлопчика, і, зглянувшись із ним очима, Дарунок відхитнувся.

На одязі Розвіяра не було ні краплі крові. Він вимився й перевдягнуся, відправляючись на зустріч з Галагаром. Його волосся, пригладжене гребінцем, спокійно й рівно облямовувало лице. Але Дарунок дивився з жахом, і Розвіяру пригадався зацькований погляд під-адмірала.

Він обійняв хлопча майже силоміць. Пригорнув до себе. Йому треба було відчувати тепле й живе, здатне лякатись і радіти. Майже годину він не випускав Дарунка з рук, тримав його, гладячи по кудлатій спині, по світлому хвилястому волоссю, слухаючи переляканий стукіт серця. Цей хлопчик живий і здоровий, живий, здоровий і люблений; обіймаючи Дарунка, Розвіяр потроху повертався в себе, стаючи майже таким, як раніше.

Яким він був до першої жертви? Ким він був?

Він пам’ятав кожну хвилину свого життя, і заново міг пережити її, і з непомітних рисочок відтворити думки й почуття всіх людей, яких йому навертала доля, і зрозуміти істинний смисл їхніх слів і рішень. «Хочеш – утечемо? Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?» – «Ти… не кажи так. Не бреши. Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…» – «Я бігаю швидше…»