Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 51

— Вдар мене ще! Ще! Вдар мене! — вигукнула, жадібно заковтуючи повітря.

І тоді дівчинка з усієї сили вдарила її свічником по голові.

Ні, не цього удару чекала вона. У її очах спалахнув жах і розпач, її великі жагучі вуста розкрилися в безгучному крику, але сам крик не з’явився. Дівчинка вдарила ще раз, і в горлянці у фрау Ольги забулькотіла кров.

Тіло її ослабло і повалилося з ліжка на підлогу.

Мартуся кинула свічник і почала розщіпати мені руки.

— Який ти смішний, — сказала вона.

Я й справді був смішний. Смішний і голий. Я вивільнився і ремінців і почав зодягатися під допитливими очима дівчини. За вікнами вже настав ранок.

— Ходімо, — сказав я.

— А її залишимо так?

— Її заберуть пізніше.

Ми вийшли з будинку. Франьо куняв за кермом.

— Де ти пропав?

— Була одна історія. Фрау лишилася там, — сказав я.

— Жива? — витріщив очі Франьо.

— Вже ні.

— Слава Богу.

— Заберете сьогодні. А тепер відвези нас до мене додому.

Мартуся хазяйновитим оком обстежила мою хату і сказала:

— Відразу видно, що тут бракує жіночих рук.

— Маєш рацію. Але це мій єдиний недолік.

— Його можна поправити.

— Справді? Як?

Мартуся не відповіла. Вона набрала в чайник води і поставила на плиту.

— Давай поснідаємо, — сказала вона і вийняла з холодильника яйця, масло, сир. — Ти відпочинь, а я приготую сніданок.

— Я маю відпочити? Після чого?

— Знаєш після чого, — хитро всміхнулась Мартуся.

— А ти вмієш і сніданки готувати?

— Нас вчили варити. І я варила найкраще.

— Та ти просто скарб.

Вона підійшла до мене і, поклавши руки мені на плечі, сказала:

— Якщо я не змогла стати твоєю дочкою, то, може, стала б жінкою?