Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 34

Коли черга дійшла до наступного альбому, він зиркнув на мене уважно, але я вдав, що мене зовсім не цікавить ані альбом, ані його особа. На щастя, на столі переді мною лежав стос газет, і я, втупившись у них, лише впівока стежив за товаришем Бобриком. Його моя байдужість цілком задовольняла. Альбом з маленькими дівчатками прикував його увагу куди сильніше, ніж попередній. Тепер він перегортав сторінки так повільно, що мені здавалося, я не вийду з цього кабінету до ночі.

Раптом він нахилився до селектора, натиснув кнопку і сказав:

— Пазаві Ярчука. А ти, — звернувся до мене, — падажді в прійомнай.

Я вийшов. Секретарка запропонувала мені сісти в крісло, а за хвилю з’явився якийсь товстий, схожий на жабу, чолов’яга і щез за дверима кабінету. Тепер вони обоє смакують голенькі тільця і прицмокують язиками від пожадання. Специфічних клієнтів має пан Роман.

— Ну, розповідай, — озвалася секретарка. — Як поживає пан Роман?

— Цілком добре.

— Давно я в нього не була. А ти відколи в нього працюєш?

— З учорашнього дня.

— Хо-хо! І відразу до товариша Бобрика?

— Служба, — розвів я руками.

— Мабуть, на цю суботу ми прийдемо до вас?

— З товаришем Бобриком?

— Ну, да. Що за питання? Ах, та ти ж новенький. Як тебе звати? Юрко? Мене Ліда. Слухай, ви б там щось і для нас, жінок, придумали веселеньке. А то всьо одні начальники, так сказать, в расцвєтє творчєскіх лєт. Тоїсть пенсійного віку. Ой, Боже, що я говорю! Це в мене такі шутки. Як там Дзвіночка? Промінь світла в темнім царстві. Роман її береже, як зіницю ока. Ах да, на ось для неї — цукерки фінські.

Вона дала мені велику барвисту коробку. У цю хвилю відчинилися двері й з’явився Ярчук. Він поклав на стіл дипломат і сказав:

— Передай Романові, що в суботу будемо.

— В кількості? — встряла секретарка.

— В кількості восьми… ні, дев’яти, — зиркнув на секретарку, — да, дев’яти осіб.

Я взяв дипломат і цукерки, чемно вклонився і подався до виходу.

— Передавай привіт Романові! — гукнула секретарка. — І Дзвінці!

Пан Роман вислухав звіт, потім оцінив своїм пильним оком мій вигляд і сказав:

— Завтра рано поїдеш з Максом на базу. Ось тобі платня наперед за весь місяць. Підбереш собі пару костюмчиків. Один щоб був чорний. Ну, і сорочки там, краватки, мешти і т. д.

— Знаєте, в мене смак не дуже добрий, — промимрив я.

— Дзвіночок, поїдь з Юрком, добре? На твій смак я принаймні можу покластися.

— О, тоді вже заодно я й собі щось виберу? — втішилася Дзвінка.

— Що за питання? У них днями якраз товар прибув. Скажеш Борису Яковлевичу, що забава цієї суботи відміняється. Вже нехай на другу… Ці партійці щось євреїв недолюблюють. А вже щоб з ними разом бавитися — не приведи, Боже… Ха-ха, я згадав, як одного разу вони пристали до Бориса Яковлевича, щоби той показав їм, як виглядає обрізаний. Оце була комедія! Вони ж напилися до того, що скрутили йому руки, а та їхня Лідка давай в штанах йому копошитися. Ну, Боря ревів, як дикий кабан. Мовби йому нове обрізання робили… Та-ак, ну, Юрко, завтра у нас що? П’ятниця? Часу мало. Отже, завтра після бази поїдете вже разом в «Інтурист». Знайдеш там директора ресторану, скажеш що від мене. Нехай в суботу з самого ранку пришле сюди своїх людей. Харчів нехай розрахує десь так на двадцять п’ять персон. І пива не забудь. Чеського. Чотири ящики… Потім відразу сюди. Бо ще мусиш поїхати в одне місце… Дзвіночок, вийди на хвилинку…

— Ага, чергова чоловіча розмова, — вдавано надулася Дзвінка і покинула нас.

— Я не хочу, аби дружина слухала такі речі, — сказав пан Роман. — У суботу прийдуть гості. Забава буде в тамтім будинку. Дівчатами у нас займається пані Ольга. Крім того, вона відповідає, хе-хе, за культмасову роботу. Тобто бавить гостей, затіває різні ігри, веселощі й таке інше. Твоє ж завдання стежити за тими, хто вже добряче нахляється. Тоді кличеш Макса. Макс, аби ти знав, сидітиме до раня в сутерині і оглядатиме відео. Макс відведе акуратно гостя нагору і покладе в ліжечко, а пані Ольга приведе йому панянку. У жодних іграх ти не повинен брати участі. Пити якнайменше. Бо ми з моїм компаньйоном паном Зеньом мусимо перебувати в гущі подій, а це означає — бути під газом. Через те, дорогенький, нам не надокучай, а звертайся просто до пані Ольги. Вона все знає і все полагодить…

Пан Роман налив нам по чарці коньяку і продовжив:

— Затям одне. У цих забавах замішані такі високі особи, що боятися нам нічого. Вони у мене всі ось тут, — він показав стиснутий кулак. — Пані Аліна мені сказала, що ти вмієш тримати язика, за зубами. Мусиш затямити, що це є перш за все в твоїх власних інтересах. Нам ти ніколи нічим не зашкодиш, а собі — так. На тих забавах відбуваються різні пікантні речі. Але ти на все мусиш дивитися зимними очима. Розумієш? Жодних емоцій — ні добрих, ні злих. І нічого не бійся. Але й не наглій. Мої клієнти загрузли у все це так глибоко, що самі вже мене бояться і, можливо, навіть зі самого лише страху не годні розірвати цих ниток, якими зі мною зв’язані.

— А якщо хтось із них захоче втопити іншого і спробує видати все, що знає?

— Це дурниця. Тоді і йому кінець настане. Не думай, що я тут ґави ловлю. Маю на кожного такі документи, що ніхто з них чистим з води не вийде. Хоч би навіть лише раз тут побував. Ні, стосовно цього я спокійний. Мене лише можуть непокоїти мої власні люди. Мушу бути певний в кожному з вас на сто відсотків. І ще зрозумій одне. Мої клієнти, хоч би якими були приятельськими, хоч би навіть нас цілували й обнімали і казали, що ми їхні найліпші друзі, насправді нас ненавидять. Ненавидять за те, що ми є свідками їхнього виродження. Адже вони себе звикли сприймати яко удільних князів, а тут — опускаються до примітивних тваринних інстинктів. І це на очах таких плебеїв, як ми. Мало того — ми ще й для них дуже небезпечні. Тому ми з ними не надто там запанібрата. Звикли, що ми тільки служба сервісу і не більше. Навіть, коли вони п'яні, будь з ними на дистанції.

Ми випили коньяк.

— Візьми дипломата, ходімо, я познайомлю тебе з пані Ольгою.

Сусідній будинок геть потонув у дикому винограді, що навіть вікна ледве проглядалися у тій зелені.

На дзвінок з’явилася жінка років під сорок. Тепер я зрозумів, чому Дзвінка називала її фрау Ольга. То була вродлива жінка, але якоїсь дивної сатанинської вроди. Схожа була на іспанку чи італійку. Висока і струнка, з осиною талією і міцними стегнами. Чорне волосся було стягнуте ззаду на ґудз, а з-під густих нафарбованих повік дивилися такі ж чорні жагучі очі. Таких жінок охоче беруть на ролю гестапівок або сексуальних садисток. Я подумки роздягнув її, але не міг собі уявити, як вона ластиться й муркоче в ліжку, зате дуже легко було уявити, як фрау Ольга ґвалтує і душить у своїх обіймах, як кусає до крові рамена і роздряпує нігтями спину.

Не знаю, що думала в цей час вона, розглядаючи мене. Очі її ковзнули по мені згори вдолину без жодної реакції, мовби мала оцінити письмовий стіл або крісло. Правда, це тривало тільки секунду, після чого вже вся її увага зосередилася на шефові.

— О-о, пан Роман! — усміхнулась вона. — Прошу, прошу…

Ми зайшли всередину й опинилися у просторому холі з фотелями і кавовими столиками.

— Пані Ольго, — сказав шеф, — то є наш новий працівник. Він щойно від Бобрика. У суботу чекаємо гостей.

— Чудово. Я саме розпрацювала новий сценарій. Вони будуть задоволені.

— Я не сумніваюся у ваших талантах. На жаль, мушу вас покинути. Ознайомте Юрка з будинком і взагалі введіть у курс справи.

— Але чому ви так квапитеся? Може, нап’ємося кави?

— На жаль, мушу мчати. Ви вже з Юрком собі покавуєте.

По тих словах він вийшов, залишаючи нас наодинці. Ніколи ще присутність жінки не викликала в мене такої ніяковості, як зараз. Ніколи ще я не відчував у подібних ситуаціях мурашок на спині, а вже щоб усі слова геть попропадали і в голові натомість почала зяяти суцільна пустота — такого взагалі зі мною ніколи не бувало, відколи я розпрощався із підлітковим віком.