Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 24

— Старший лейтенант Претфкльовський! Ордер на обшук!

Я отетерів. Що таке обшук, я уже знав. Було одне діло. Тому якомога ввічливіше поцікавився:

— А де пойняті?

— Пойняті? — усміхнувся лейтенант. — А оце хто? — і показав на Франя.

— А другий? — не здавався я.

— А він і перший, і другий. Приступаємо!

Далі все пішло, як під музику. Хата на очах перетворювалася на несусвітній балаган. Ні, вони нічого не розкидали, вони все старанно ставили на місце. Але чомусь завжди не на те.

— Ви ще забули мені сказати, що шукаєте, — нагадав я, пам’ятаючи, що за законом мав на того ордера хоч одним оком глипнути.

— Що шукаємо? А триста пар джинсів! Ось що!

Я оторопіло дивився на Франя. Та він мав такий пригнічений вигляд, що я одразу зрозумів — з нього нічого не вдасться витягнути.

— У мене нема ніяких джинсів!

— Було б дивно, якби були. Аж за такого йолопа ми тебе не маємо. Давай, дорогенький, вдягайся. Поїдемо, поговоримо. Там ти нам усе викладеш, як на тарілочці.

— О-о, да тут у нього кой-какая літературка імєєтся! — озвався сержант.

— Ану-ну, — не знати чого втішився лейтенант, беручи в руки шостий том дореволюційного Куліша. — Історія України! Те-кс, що ж нам тут підсовують буржуазні націоналісти? О-о, та тут страшні речі!

Ну, все, я пропав! Бідна моя мама! Одного разу пронесло. Годі, щоправда, в ролі націоналістичної літературки виступили дві книги М. Зерова і навіть повість радянського письменника Олеся Лупія «Грань». А цього разу, видно, швах! Зараз у рукописи полізуть джинси шукати.

Лейтенант з якимось задоволенням вичитував крамольні цитати.

— Антисовєтчина! — констатував молодий сержантик, уважно вслухаючись у звучання фраз.

Його природної тупості тільки й вистачало на те, аби підтакувати начальникові.

— Та він ще до революції помер, — сказав я, аби щось сказати, бо й так знав, що не поможе.

— Так то ж він «Ще не вмерла» написав? — поцікавився лейтенант.

— Ні. Павло Чубинський. Теж, до речі, до революції вмер.

— Правєрім! — потішив мене сержант і з завидним ентузіазмом знову заліз у книжки, їхня кількість його дещо бентежила. — Під інтілігєнта работаєш!

— Знаємо цих інтелігєнтиків, — буркнув лейтенант. — Нині він інтелігент, а завтра в дамочки у трамваї кошельок тягне… Так! Готовий?

— Готовий!

— Ну, то йдемо.

— Та тут іще літературки і літературки! — мало не заскиглив сержант, ховаючи книжку «Історія піратства» у портфель.

— Е! — спробував я його спинити. — Це книжка радянська!

— А от ми правєрім!

Ми сіли у «воронок», і коли той рушив з місця, я сумним і прощальним поглядом зиркнув на рідну домівку.

Франьо так і не заговорив зі мною, а по дорозі вийшов, потиснувши міліціонерам руки. Його все ще не покинув вигляд прибитої горем людини.

У міліцейському відділку навпроти готелю «Львів» лейтенант посадив мене перед своїм столом і суворо запитав:

— Отже, ти не признаєшся, що загріб триста пар джинсів?

— Я нічого не розумію. Я лише послав циган до Миколи. От і все. Більше я не бачив ні їх, ані самого Миколи. Чому ви з нього не спитаєте?

— Бо в лікарні наш Коля!

— Як? — отетерів я.

Він вийняв пачку «Флуерашу», поцікавився, чи я курю, і запалив цигарку.

— А так, дорогенький, — сказав, відкинувшись на спинку крісла і з задоволенням затягуючись димом. — Обложили його твої цигани, як має бути. А з грошима і джинсами накивали. А тепер ти хочеш мене убідити, що ти тут ні при чому? Чудний ти, їй-бо. Спочатку твої дівчатка обкрадають поляків. І ти ні при чому. Можна сказати, викрутився. Далі твої цигани викрадають Свєточку. Било дєло? Де вона поділася? Може, у Полтві плаває? А ти знову ні при чому?.. А ще за кілька днів цигани елементарно грабують — та ще кого! — міліціонера!

— Да це ж просто якийсь мафіозі! — розвів руками сержант. — Хрещений батько! Не треба тобі Чикаго! Свої гангстери не хуже!

— Отож бо й воно, — зітхнув лейтенант.

І тут я зрозумів: зараз мене допитують не просто міліціонери, а компаньйони Миколи. Ті, з ким він мав поділити гроші за джинси. А якщо так, то ця справа в будь-якому випадку ніколи не вилізе на поверхню. Тобто якщо мене захочуть кинути до цюпи, то пришиють будь-яке діло, хоч би і поширення націоналістичної літератури, тільки не джинси.

— Мене там не було, — спробував я боронитися.

— А ти там і не був потрібен… Не такий ти вже й лопух, за якого намагаєшся себе видати. Хитро все організував. Певно, й алібі маєш на двадцяте?

— Я сидів вдома.

— Оце таке алібі?.. Курям на сміх! Нє, ти точно хочеш нас надути!.. Слухай сюди, хлопче, — голос лейтенанта набрав гостроти. — Вертаєш джинси і даєш імена тих, що побили Миколу, і більше ми з тобою не бачимося. Розумієш? Ми не любимо, коли наших б’ють. І коли нас хочуть накивати… То ти добре подумай. Бо зараз повезуть тебе в КПЗ-е, а там, хоч-не-хоч, а станеш шовковим.

— Я з тим нічого не маю спільного. Микола попросив звести його з циганами. Я звів.

— Не звів, а послав циган до нього.

— Ну, послав.

— Мав послати двох.

— Я й послав двох.

— Але так сталося, що їх було більше.

Сержант, який досі сидів мовчки і тільки переводив погляд від одного до другого, сказав:

— А може, його в оборот возьмйом, а? І не таких обтьосовалі!

І він, скалячи зуби, потер руки. Я зиркнув на них скоса, і мені відразу чомусь захотілося у всьому признатися, навіть у такому, про що й не снилося.

— Може, і візьмемо, — випустив клуби диму лейтенант. — Якщо іншого виходу не буде. Тільки не думай, що він аж такий дурний, щоб не розуміти, що його чекає.

— Послухайте! — залопотів я. — Дайте мені шанс! Тут трапилося якесь непорозуміння. Я все поясню. Випустіть мене, я побачуся з циганами…

— О дає! — хихикнув сержант і знову потер руки.

— Я ж казав, що це хитрий жук.

— Ну, що ж… — багатозначно хруснув пальцями сержант. — Тоді-і…

Він встав з крісла і розправив плечі.

Я з надією подивився на лейтенанта, але той, мовби нічого й не помічав, — сидів і гортав якісь папери.

Сержант ступив крок.

Я нервово засовгався на кріслі. Проте лейтенант ані не ворухнув головою. Зате сержант ступив другий крок.

— Зараз нам усе розкажеш, — мрійливо проказав він після третього кроку.

— Невже не можна домовитися? — мимрив я, зиркаючи то на сержанта, аби не пропустити його кулака, то на лейтенанта, сподіваючись на його милосердя.

Проте милосердям і не пахло. Зате пахло кулаком, який наближався з невмолимою певністю. Про всяк випадок я розслабився. Тоді удар не такий дошкульний. Якби ще знати, куди він мене збирається гепнути, було б узагалі чудово.

Сержант уже стояв наді мною і смачно плямкав губами. Точнісінько як той гурман, що приглядається до печеної курочки, приміряючись, із якого кінця почати.

— Ви мене будете бити? — спитав я дебільним тоном.

Сержантові, мабуть, це сподобалося, і він аж крекнув од задоволення.

— Хе! О дає! — і підморгнув до лейтенанта. А потім схилив голову набік, подивився на мене ніжним поглядом і кивнув: — Ясне дєло, бить будем.

Його правий кулак ритмічно вдаряв у ліву долоню, і я, спостерігаючи за ним, раптом помітив, що оце вдаряння збігається з ритмом мого на смерть переляканого серця.

Я ковтнув слину і спитав:

— А куди?

— Що куди? — перепитав ввічливо, але дещо ошелешено, сержант.

— Куди будете бити?

Сержант просто не тямився від утіхи, до якої хотів залучити й лейтенанта, моргаючи та киваючи, але той втупив незворушний погляд у папку і вимкнувся, мабуть, надовго.

— А ось ми зараз подумаємо, — говорив він тоном люблячого татуся. — Для початку можна й по печінці. Вона у нас як — не болить? Ні?… Заболить!.. Потім — по нирочках. Тоді ми вже будемо валятися на підлозі. І зостанеться нам ще тільки малесенький ударчик: під дихало. Носочком. Га? Не заперечуєте?

Я потряс головою. Чого я мав заперечувати?