Намір! - Дереш Любко - Страница 47

Я течу, збігаю туди, куди мене тягне моє ледь похиле річкове ложе. Я вливаюся, тану в холодній стоячій пітьмі, де тихо і нерухомо.

Це океан.

Я повільно протікаю на саме дно, де ні промінчика, ні поруху, ні звуку – я в дивовижній щільності, в абсолютному захисті остигаю

з мене виходить нездорова гарячка поверхонь

я стигну в нерухомості

зупиняюся без єдиної думки

і стаю однорідною

в’язкою

тишею

5

Прокинувся без жодної думки в голові. Зовсім порожній і легкий, позаду очей німа пітьма. Надворі сіріло. Відкрив вікна, щоби перевітрити з ночі. Я завжди мушу зранку перевітрити.

Пішов наниз. Баба сопіла. Вночі вона, видно, крутилася, бо півпростирадла злізло на підлогу. В кімнаті задуха, п’єц грів цілу ніч. Я перекрив трубу з газом і залишив двері до її кімнати прочиненими, нехай перевітриться. Відкрив на кухні вікно і впустив приємну вологу знадвору. За вікном падав дощ, але проталин у снігу ще не було.

Сік дощ. Сирість робила предмети нечіткими, тонко розфокусованими. Я легко уявив собі, які сльоткі сьогодні дороги. На електрика годі й надіятись.

У світанковій тиші зварив собі какао, попивав ним загуслу на холоді вівсянку. Потім начистив пару картоплин, поставив варитися. Вікна кухні запотіли, коли вода почала підкипати. Відцідив воду. Виклав пару паруючих картоплин на тарілку і пішов будити бабу.

Баба була в свідомості. Запитав, чи вона пам’ятає, як учора її будив. Баба не пам’ятала, казала, що цілий день спала і спала, але гейби й не спала, а такво шось собі думала. Баба захоплено переказувала мені все, над чим вона задумувалася вчора, а я в той час підносив до рота полупану на кавальці картоплину. Баба наче щойно зауважила, що їсть пісну бульбу і стала дорікати, що я її, як льоху, тільки кашами та бараболею годую, а вона би борщу з’їла, хліба з маслом…

Вона говорила це так піднесено, що в мені аж заграла радість. Наче друг почав одужувати. Я спитав, а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лиґнула, а нині вже борщу?

Баба хвацько махнула рукою і сказала: «Скільки там того життя».

Я пішов на кухню готувати борщ. Борщ без м’яса то є дупа; що ж – виходить, буде зупа. Готував на чому було. Щось не хотілося з дому виходити. А потім передумав. Накинув куртку і пішов до кооперативи за свіжим хлібом, бо той розкришений поклав на сухарі. Надумав піти в місто і купити курку, приготувати назавтра росіл з литим тістом. До розсолу сухарі, натерті часничком – сам раз. Приїдуть старі, то ще баба, може, з ліжка встане. Всі би пообідали.

Чимчикував трасою, загрібаючи ногами хлюпку льодяну муть. Милувався небом. Небо сіре, затягнуте кількома шарами димки. Десь далеко почувся єдиний окрик ворони. Жодної машини – ні в село, ні звідти.

Зайшов у перший магазин на периферії, котру в Тернополі називають Аляскою. Купив синю курку з жовтими кігтями. Може, взяти чогось солодкого? Але ж то більше у звичаях батьків – привозити в гостинці солоденьке. Вийшов із магазину, і нагадав собі, що збирався купити якоїсь горілки для майстра з похоронного бюро. Я не спец, тому вибирав інтуїтивно. Знайшов «Пшеничну»: без понтів і з акцизом.

Коли вийшов з магазину, вже було пів-одинадцятої. Мене осяяло, що зовсім поруч є контора електронагляду, де я вчора (без успіху) пробував заініціювати монтера. Попрошкував туди. Назустріч мені вийшов якийсь чоловічок – по легенькій ході я вгадав алкоголіка з досвідом. Легенька хода – це тому, що карма легенька.

– Прошу пана, – окликнув його. – Як до дільниці пройти, не підскажете?

Пан у куфажєчці почав було пояснювати, а потім глянув на мене ясним поглядом з-під картуза й запитав, чи я йду щось за світло виясняти.

– А ви там працюєте?

Дядько сказав, що сьогодні в нього вільне, а взагалі так, він там працює. Навіть саквояж показав для підтвердження. Чимось він мені сподобався, і я запропонував йому перейтися зі мною в Хоботне, глянути до електрики. Заодно показав плящину. Видно, у дядька були вже певні плани, але перед пропозицією прогріти гланди плани не встояли і впали. Для останньої перевірки пан монтер спитав, чи не буде в мене запалити. Я пообіцяв у першому ж кіоску купити йому «Прилук», і ми вдарили по руках.

– Тимко, – представився електрик.

– Петро, – представився я, і ми ще раз ударили по руках для закріплення дружби.

6

Як і обіцяв, у кіоску я купив пачку червоних «Прилук», і Тимко з усілякими апетитними прицмокуваннями затягнувся і випустив дим.

– Найліпше курити зранку і на холоді, – запевнив він.

– А ше вночі і в теплі, – поділився я досвідом. – Після роботи.

– Точно. Може, закуриш?

– Ні, дякую. Більше не палю.

Тимко виявився надивовижу приємним чоловіком, розмовляти з яким було чистою насолодою. Попри те, що наші розмови були геть ні про що, поки ми брели в село, вони собі лилися та й лилися. Нижчий за мене, зі слідами щетини, на холоді Тимко виглядав досить свіжо, але загальний червоний фон обличчя нагадував не рум’янець, а запойний угар.

– А мене, вобше-то, нині звільнили, – з дитячою щирістю зізнався Тимко.

– А шо так?

– Та-а-а там… троха тойво. Троха не ходив. На халтурку їздив. Ну і тойво. З бригадою там троха.

– Пили-сьте по трошки, – підказую.

– Но ясно. По трошки, сильно так нє. В нас на роботі як? Ідеш в отпуск – став одбувне. Приходиш з отпуску – став прибувне. Кінець місяця – скидаємся. Ну, по п’ятницях, то так само собою, бо робочий тиждень ся скінчив. Ше троха в четвер буває. По середах нє, бо то піст. У понеділок то хіба як дуже вже після неділі.

– А в неділю шо?

– Ге! Та в неділю празник!

– А у вівторок?

– У вівторок то тільки Йосько Процик може. Я би вже не витерпів.

– А жінка не свариться?

– Ей там, – махнув він. – Не маю жінки. Сам сплю, сам гуляю. Знаєш, як то є.

– А де живете, пане майстер? – на Тимка таке шанобливе звертання діяло магічно. Він жвавішав і говорив із великою охотою.

– Та ото вже ніде не живу. Жив би в Йоська, але ми з ним горшки перебили. Ну, посварилися. Фактично, за дурничку, але ж я був правий!

– А шо таке?

– Та сидимо ми раз із Йоськом, ну, закусили, ясно, балакаєм про всяке. А він сам з півдня, то мені все інтересно з ним балакати, бо він таке деколи ляпне, шо мене аж сміх збирає. І ото він каже, фактично ні до чого, шо такого мого слова «трускавка» не існує, і його слова «клубніка» не існує, а по-науковому є тільки суниця. А полуниця – то це взагалі шось непонятне.

– І шо?

Тимко махнув рукою. Мабуть, не хотів ятрити рану.

– Но і посварилися на рівному місці. І більше вже не ходжу до нього.

– А де ночуєте?

– Та де… на роботі ночував, у підвалі мав там свій куточок. А як начальник ся довідав, то почав сварити, шо я їм контору спалю, і він мене вижене. А я кажу, та ви мені сто років не потрібні, і вийшов, гримнув дверима.

– І шо?

– А нині приходжу, думав, начальнику ся минуло. А тут приходить Микола, начальників козачок, дає мені сорок гривень і каже, шо я вже з ними в розщоті. Ну, то я пішов собі.

– І шо тепер будете робити?

Тимко зняв кашкета, покрутив і знову натягнув, а потім махнув рукою легко і безтурботно, зовсім як моя баба. Мені аж самому стало весело.

– Ет! Де тільки не пропадав! А шо буду робити? А во – сяду нині на елєктричку і поїду в Одесу, до моря. Двайціть років хлоп моря не видів!

Ми зійшли вниз, у село. За кряжем, що ховав село, коли шукати його очима з дахів Тернополя, висів туман. Я попросив Тимка зачекати. А сам скочив до Шилипилихи, взяв пів-літра сметани до борщу.

Знову зачиналася мжичка, і ми поскоріше зайшли до хати.

7

– Стара, – з повагою зауважив Тимко, вивчаючи потріскану стелю на веранді.