Намір! - Дереш Любко - Страница 40

– Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер, або що це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я би стерпіла, тільки би ти не робив дурниць. – Вона гірко зітхнула. – А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе…

Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:

– Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Боженько, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми би стали чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?

Знову пауза. Закриті очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:

– Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?

– Ні, неправда! – я відмовлявся вірити своїм вухам. – Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це – частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повірила мені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.

Вона скуйовдила мені волосся.

– Пам’ять – це тільки пам’ять, малюк.

«Не називай мене «малюком»!», – гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це дійсно так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу – бігаю за примарами. Для неї це useless. Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вонатам, внизу. Вонабігає за примарами. А я, Я! –знаю про життя все, і навіть більше. Я знаю про глибину.

– Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.

Пауза.

Ледь чутно шепоче:

– Обійми мене. Мені так важко.

Ми обійнялися, наче сироти.

5

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:

– Але ми можемо бути разом, хіба ні?

– Без пам’яті – ні.

– Тоді зроби так, щоби я про все забула.

6

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, і це бісило більше, ніж прямий удар.

– Сонечко, – м’яко мовила вона. – Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати…

– Малювати?! Знущайся, знущайся! Але – не говори – зі мною – як – із – хворим! – Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:

– Ти – повинна – повірити – що – існує – Дещо – Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав – правда!

– Але ж це вигадки, – прошепотіла вона. – Цього не існує…

– НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА БЕЗТОЛКОВА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!

Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.

Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.

Якби ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоби ми знайшли компроміс.

Якби міг, я би знову заплакав – на жінок це діє безвідмовно.

7

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач, просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.

Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.

– Ти розумієш? – ламким напівшепотом спитала вона востаннє. – Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.

Вона поцілувала мене у скроню – війнуло легким ароматом тютюну і черешні – і піднялася. Зовсім спокійна. Не те, що я.

– Я піду, – прошепотіла вона, залишаючись на місці.

Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – перший поверх. Зацокали обцаси по каменю – Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.

От і все.

8

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, – і гучний крик, і знову хрускіт розтрощуваного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не запоровши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.

В очах почорніло, куля слаботи накотилася на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.

Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.

Раз-два, трас-трас по писку.

ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО

Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні проник плечистий дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.

Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.

Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.

Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як ранений звір

Раз-два, трас-трас по писку.

Мені допоміг піднятися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, ледь не падаю з асфальту. Мороз по шкірі. Я вмираю.

– Ара, ті как? – питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.

– Батя, дай затягнусь, – просипів я.

– Курі, дараґой, – посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. – Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!

Знову все осипається. Все в тумані.

9

Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.

Буду пам’ятати.

10

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.

Квартира видалась мені віддалено знайомою – принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.

Все в тумані. Оглушення.

Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Все в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.