Намір! - Дереш Любко - Страница 34

– Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?

– Вірно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким – але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, що могло бути там. Тому що “там” тебе вже немає. Ти завжди є тут. “Там” – це фікція, згорнуті можливості. “Тут” – це розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.

– Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?

– І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки “зараз”, навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.

– Не розумію.

– Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, – сказав я і повів далі: – По мірі того, як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом, і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порогу вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані. Побачити її навіть не як свою, а просто як Пам’ять… як Щось…

– Як це уявити? – спитала вона зацікавлено.

Я усміхнувся.

– Це не треба уявляти. Уява працює на паливі досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсімінший.

Гоца скривилася.

– Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!

– Я можу тільки підбирати метафори, але хай… – я задумався, з якого кінця краще почати. – Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або – як вісники пекла, ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає як сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом, ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина і пітьма – то царство сатани, а світло і спалахи – Престол Господній і Слава Його.

– А що в тій темряві?

– Що в темряві… Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна що… зрозумиій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття, настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття– воно якраз і є головним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт… Саме так – ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав і повтори собі: “Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я”.

Гоца слухняно повторила:

– Я не знаю, що таке світ, я не знаю, що таке я.

– Цей шквал відчуттів минає дуже швидко, але вже не стихає повністю, а бринить десь на периферії свідомості. Якщо розглядати людське життя як мить взаємодії з Вічністю, то цевже є взаємодією зовсім іншого порядку. Ти встигаєш пережити стільки нового, скільки в нормальному режимі вміщають сотні й сотні років буденного досвіду.

– Що саме ти переживаєш? – спитала вона.

– Ти переживаєш ривок пізнання. В ці миті не існує ніяких бар’єрів. Мене цікавила пам’ять, і я відчув, як воно є. Саме про неї я тобі й хотів розповісти.

4

– Про пам’ять можна говорити по-різному. Пам’ять – це те, що було, вибране із того, що могло бути. Момент рішення – найтонший момент доторку до дійсності, тому що вибір – це не просто вибір. Це творення реальності. Без нас, без нашого погляду на дійсність, вона є всім, чим завгодно, і нічим з того. Ми прийшли туди, звідки почали: світ появляється під нашими поглядами. Це зовнішня сторона світу. Внутрішня сторона – те, що залишилося поза поглядом. МОЖЛИВЕ.

Тому про пам’ять можна говорити різними словами. Можна сказати, що є пам’ять твоя, є пам’ять моя, є пам’ять народу, чи пам’ять цивілізації. А можна сказати й так, що є ДІЙСНІСТЬ і маленькі волі – твоя, моя, народу, цивілізації. Де ми прикріпимось своєю волею, там і починається наша пам’ять. Для ДІЙСНОСТІ не існує ні минулого, ні майбутнього, не існує “там” і “тут”, як і безлічі інших понять, людських і нелюдських. Своєю волею ми розгортаємо ці поняття у знайомий світ, з його обставинами часу й місця, з минулим і майбутнім.

Я зробив жест рукою, окресливши насичено-червоний захід. Таке небо віщує вітер.

– Все навколо нас – живе. Тому що належить Дійсності. Раз ми зібралися всі тут – ти, я, це небо, ці хмари, цей вітер, ці дерева – значить, наша воля настроєна в унісон. Частково вже тому, що ми живемо під куполом волі Землі. Земля теж має свою пам’ять, незмірно більшу за пам’ять людини чи навіть людства. Ми не знаємо, що таке Земля, і не знаємо, що таке людина, але різниця між нами така велика, що ми бачимо: Земля – це планета, а людина – це людина. Земля береже пам’ять про все живе, що коли-небуть жило чи житиме на ній.

Феноменальна пам’ять – це тільки один із наслідків вивільнення волі. Те, що можна вважати фенопам’яттю – коли ти чітко пригадуєш події минулого – є просто захисною плівкою для розуму. Насправді ти переносишся у минуле, але, якби розум не вважав це “спогадом”, все б закінчилося дурдомом. З часом розум звикає до перенесень, і в один день плівка проривається: ти виявляєш, що фізично перенеслася в минуле.

– А те, звідки я перенеслася, я пам’ятаю чи ні?

– У більшості випадків так.

– Що значить у більшості випадків?

– Питаєш, що значить? А от покажи мені тверді ґарантії, що вчора ти дійсно була Гоцою Дралою?

Вона здригнулася.

– Так отож, – посміхнувся я, і сам не знаю чому, теж відчув мороз.

5

– З вищого рівня пам’яті можна отримати доступ до нижчих, як у дереві каталогів на комп’ютері. Вийшовши на пам’ять планети, можна знизійти не просто у пам’ять довільної людини, а у пам’ять будь-якої живої істоти, що могла коли-небудь торкатись Землі. Ти можеш відчути себе динозавром, можеш “пригадати” себе пантерою, можеш бути деревом чи роєм бджіл. Єдина небезпека тут – залипнути в цій пам’яті й більше не повернутися. Хоча, з певної точки зору, нічого не поміняється. ДІЙСНІСТЬ – це нескінченні можливості того, що є, було і може бути. Це варіанти, які тягнуться у всесвіті, ніби оптичні волокна. А наша свідомість – це світло, що біжить по них: по деяких біжить, по деяких ні. В момент, коли світло пробігає ними, можливості перетворюються у те, що є. Для Землі немає значення, чи світло біжить по спогадах мурахоїда чи Лесі Українки, вже хоча б тому, що все це є Нею, Землею.

Гоца мовчала, тільки шморгала червоним на холоді носом. Певне, думала. Ну-ну.

Ось підняла голову.

– А що тоді вибирає, куди текти, а куди ні? Чому ти – це ти, а горобина – це горобина?

– Вибирає увага як складова волі. Вона ніби лазерний промінь, який зчитує з поверхні диска інформацію. З-поміж мільйонів і мільйонів ліній можливого воля вибирає ті, на які вона настроєна, і ті, котрі вона в силах втримувати вкупі. Увага діє, як магніт. Вона притягує те, на що спрямує себе. У когось увага сильніша, у когось слабша. Чим увага сильніша, тим більше процесів вона може притягнути. Твоя увага така, що зібрала з безлічі можливого тебе і тільки тебе, не більше, але й не менше. Сили і настройка горобини такі, що вона є горобиною. А увага Сонця така, що воно зібрало себе, ще й притягнуло собі подружок, аж дев’ять штук, плюс супутники. Ти теж нівроку, он, притягнула собі скільки знайомих, аж дві з половиною тисячі одиниць. Але що вони, а що планети – відчуваєш різницю?