Намір! - Дереш Любко - Страница 20

Вночі кухня працювала на меншій потужності, – винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були доречні.

Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе – у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.

Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) знаходились у протифазі – коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, в жилу. Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.

4

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося – чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція – воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Гагарін свого часу готувався стати космонавтом, звідки й прийшло його поганяло. На нього глянути – і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили – занадто високий.

До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном – мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цільним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.

Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.

5

Зі всіх працівників у кафе саме він першим кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інакше робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазним, і деякий час у нашому колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно. Юра робив свою справу – хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас.

Я теж спершу не врубався у його прикол – його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровососних умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.

Це направду було дивно. Попрацювавши всього два-три дні на пару з Гагаріном, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже вимотуючих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homo sapiens – homo sapiens.

Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.

Добре було зранку пити з ним каву – теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: “звичайно”, “само собою”, “очевидно” – щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає, а як воно є. Давав можливість унікальному залишатися унікальним.

Ми не розмовляли, тільки перезиралися – і здавалося, Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким спокійним диханням: « Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою».

Поки він працював поруч, я почувався захищеним.

Тому, повторю – недаремно Гагарін став першою людиною, котра довівалась про мою феноменальну пам’ять.

Діло було увечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після опівночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, потягували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком – накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат… Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…».

Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сплячого міста.

Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни – мінімум клієнтури, офіціантки біля стійки мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Ф.Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, а монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами…»

Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону, а ноги виклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.

Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде – куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця по вулиці, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось подібне на сон, – світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не попадало в поле зору, переставало існувати і виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись – це вчувалось у схожій тональності, в неспішному темпі розмов, у лаконізмі розслаблених жестів. Ми були єдиним організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а можливо, то він її задавав.

Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою зі сторони. Розповів про її чіпкість, про її об’єми, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав “неземними спогадами”. Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялось моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я думав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно виказати іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.

Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливе вираження емоцій з його боку, але бодай якийсь коментар мусів послідувати!

Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:

– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?

– Куди?

– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?

– Що ти цим хочеш сказати?

Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.

– Дихай животом. Дихай часто.

Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.

– На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.

Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.

– Один… два… три… – його руки здавили мені грудну клітину.

Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.