Архе - Дереш Любко - Страница 42

найнікчемнішу дрібницю - і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте

вітрило.

Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло

міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків.

Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і

тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю.

- І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!! - вищав Вітя

дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо. Ноги тупо-тупо-тупо-

тупо-тупотіли. - І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і'і-і-і-і-і-Ш!

Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша - блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:

- СЛОВА Є СВІТ...

Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці.

195

- ...А СВІТ Є СЛОВО

Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер: СЛОВО

Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру

осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.

СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в

безконечність. Тільки трафарет. Літери.

Я перевів погляд із трафаретного напису на оголену субстанцію поза ним.

Дзеркальний вогонь.

Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і закричав ув опівнічне небо Львова: ХЛОР!!!

ФТОООРШ

ЙООООООД!!!

БРООООООООООО!!!

сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною бульбашкою, що підіймається з

глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим - кольору молодого

канарка - світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з

поверхнею,

я очистився я згадав я зрадів

Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жовтого проміння. В руках у

мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле

ромашок у бурю, її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і

єдині слова, які видавалися достойними того рівня насиченості, були: чистий, повний, конечний

196

ЗГАДАВ

Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі магістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність

аромату.

Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками

її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.

- Ей, ти! Вино бухаєш? - спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й

дикої зачіски.

Я кивнув.

- Шо, приторчав? - спитав чувак, киваючи на троянду. - Гляди ж, не задивися

знову.

Чувак витяг з-за пазухи плящину портвейну, відкоркував її зубами, сплюнув

пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.

- Астат, - представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму

обличчі, вишкірився:

- Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?

Я кивнув і ликнув портвейну.

- А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.

- І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.

Він знову передав пійло мені:

- На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.

g і так ти опинився ось тута? - недовірливо перепитує Терезка.

- Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово»

мають феноменальну силу до пробудження.

- Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?

Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.

- Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима

Менделєєва. Антон створений

197

у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не

робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив

ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.

- То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім

ніяковію.

- Гаразд, - м'якне вона. - Жартую. Але основну думку я вловила. Все є

відлунням нічого, так?

- Точно!

Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче

зауважує невидимі зміни.

- Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду. - Як уже було сказано, Бог -

великий любитель парадоксів. Мир вашій безодні. Бувайте

л

Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де драматургія.

- Ні х-х-хуя собі! - видихає маестро. - Я тоже так хочу... Але ше почекаю.

Вам наверняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою

которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені

цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ПАРАШ

не скажеш - не розіб'єш (загадка)

Nothing's gonna change the world Marilvn Manson Маестро всюди бажаний гість - саме тому зараз він вагається, де зависнути

далі.

Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднаходить колумбові яйця.

Маестро - це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки

пальців у нього завжди м'ятні.

Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному

сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар'ювали так рано - ледве

березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й

кидатись на радощах під трамвай №7.

Маестро до певної (для декого - лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а

він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як

кажуть, на приколі.

Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа-

ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці - нею маестро накривається, коли

ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і

порепаний негодою Гросбух. На обкладинці тушшю написано: A.M. Давихам. Неопубл

Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро

проводить його втихомиреним погл/ядом бодгісатви, дістає з кишені пачку

папірос «Екс-прес-22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує

201

трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б'є восьму.

- Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати

рибалки, - каже маестро й випускає дим. Поруч, у вікнах пожежної частини

божевільно-яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині

неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона

чаклувань, лежить купа талого снігу. Маестро відчуває: його очікують великі

справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього

вилягають у курсиві, наче польова трава.

Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене.

ІІ4

Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу. Вони чуваки добрі -

завжди п'яні. Останній раз, коли маестро зависав там, панки привезли каністру

вина. Всі дуже гарно впилися, по чому маестро невблаганно заволодів їхніми

невинними умами.

Спершу він, мовби знічев'я, став забавлятися кухонним ножем. Потім, поміж

іншим, запропонував бажаючим випробувати твердість власних яєць і відтяти

собі по пальцю, відрізане ж підсмажити на шкварках і з'їсти.

Панки тоді переживали період духовного занепаду, і маестрові легко вдалося

влити в них свіжі ідеї. Закінчилося все дружньою різаниною, яку маестрові

таки вдалося спровокувати, запропонувавши під звуки «Гражданской оборони»

забавитись у п'яних бандюків.

Сам маестро в той вечір вкоротив собі мізинця. Він укинув вичавлений обрубок

у склянку з горілкою і назвав коктейль «Кровавой мерой».